Втрачені листи

Страница 10 из 10

Милан Кундера

Таміна не зводила з Гуґо очей, і він раптом, не витримавши її погляду, втратив нитку розмови. Він бажав ув'язнити її у всесвіті своєї крові й своїх думок, та вона замикалася у своєму власному світі; від усвідомлення цього слова, які Гуґо ще не встиг вимовити, ставали чимраз важчими, а їхній плин — повільнішим.

"… любовна книжка про політику, саме так, адже світ мусив бути створений за людськими мірками, за нашими мірками, за мірками наших тіл, твого тіла, Таміно, мого тіла; так, так, щоб колись людина змогла по-іншому цілувати й по-іншому кохати…"

Слова ставали чимдалі важчими, ніби великий кавалок твердого, нерозжованого м'яса. Гуґо замовк. Таміна була гарною, й він відчув до неї ненависть. Йому здалося, вона зловживає своєю долею. Вона піднялася на своє минуле еміґрантки й удови, немов на хмарочос фальшивої гордині, й дивиться на всіх зверху вниз. А Гуґо заздрісно думає про свою власну вежу, яку він хоче звести навпроти її хмарочоса, і яку вона іґнорує: вежу, що побудована з надрукованої статті й з книжки про їхнє кохання, яку він готується написати.

Таміна запитала: "Коли ти поїдеш до Праги?"

Гуґо спало на думку, що вона його ніколи не кохала, а була з ним, бо мала необхідність у комусь, хто б поїхав до Праги. Його охопило палке бажання помститись їй за це:

"Таміно, — сказав він, — я гадав, що до тебе дійде. Адже ти ж читала мою статтю!"

"Читала", — відповіла Таміна.

Він не вірив. А якщо й читала, то без будь-якого інтересу. Жінка ніколи не заводила про неї розмови. А Гуґо відчував, що єдине велике почуття, на яке він здатен — це вірність тій невизнаній, покинутій вежі (вежі надрукованої статті й наміру написати книжку про кохання до Таміни), що він ладен воювати за ту вежу й змусить Таміну усвідомити її існування та холонути перед її висотою.

"Ти ж знаєш, я аналізую в ній проблему влади. Пояснюю механізми влади. При цьому опираюся на те, що діється у вас. І говорю про це дуже відверто."

"Скажи на милість, ти справді гадаєш, що в Празі знають твою статтю?"

Гуґо зачепила її іронія: "Ти вже давно живеш в еміґрації й забула, на що здатна ваша поліція. Та стаття мала великий розголос. Я отримав масу листів. Ваша поліція знає про мене. Я впевнений."

Таміна мовчала й ставала дедалі гарнішою. Мій Боже, він міг би сто разів піти до Праги й назад, тільки б вона хоч трохи рахувалася зі всесвітом, в якому він хоче її замкнути, зі всесвітом його крові та його думок! Він раптом змінив тон: "Таміно, я знаю, ти ображаєшся, що я не можу поїхати до Праги. Раніше я також казав, що можна було б зачекати з публікацією тієї статті, та потім зрозумів, що далі мовчати не маю права. Розумієш мене?"

"Ні", — відповіла Таміна.

Гуґо знав: усе, що він каже — нісенітниці, які завели його кудись, куди йому зовсім не хотілося, та узяти свої слова назад він не міг, тому був у розпачі. На його обличчі з'явилися червоні плями, а голос зривався: "Ти мене не розумієш? Я не хочу, щоб у нас усе закінчилося так, як у вас! Якщо всі будемо мовчати, станемо рабами!"

В ту мить Таміну охопила страшна відраза, вона встала з-за столу й побігла до вбиральні, шлунок підступив їй до горла; стала над унітазом навколішки й блювала; її тіло звивалося, мов від ридань, й перед очима були сім'яники, член і волоски того хлопця; вона відчувала кислий запах з його рота, відчувала на своїм заді доторки його стегон; Таміну приголомшила думка, що вона вже не в змозі уявити статевий орган і волоски власного чоловіка, тобто пам'ять відрази сильніша, ніж пам'ять ніжності (о леле, пам'ять відрази сильніша, ніж пам'ять ніжності!), і що в її нещасній голові не залишиться нічого, крім цього хлопця, якому пахне з уст; вона блювала, звивалась і знову блювала.

З міцно стиснутими устами, в яких ще відчувався кислий запах, вона вийшла із вбиральні.

Гуґо був розгублений. Хотів провести Таміну додому, та вона не сказала ні слова, уста її були все ще міцно стиснуті (як уві сні, коли тримала в них золотий перстень).

Він звертався до неї, та вона не відповідала, лише прискорювала крок, а він уже й не знав, що повинен сказати; ще трохи йшов мовчки поруч, а потім зупинився. Вона продовжувала йти, навіть не озирнувшись.

Як і раніше, подавала каву, а до Чехії більше ніколи не дзвонила.

З чеської переклала Галина Петросаняк.

Жовтень-листопад 1999, Кралупи над Влтавою.