— Та вже ж є. А то як би я навчився писати про— 80Ю? — відповів Лусто.
— От, бачите! А він же мені про це й словом не прохопився! Бо ваш друг тямить у книготоргівлі та й узагалі в комерції, — провадив Доріа. — Для мене питання не в тому, — сказав він, щоб потішити Люсьєнове самолюбство, — великий ви поет чи нездарний. У вас якраз багато, дуже багато переваг, і якби я був новачок у книготоргівлі, я припустився б помилки і надрукував вашу книжку. Але, крім усього іншого, мої вкладники та пайовики нині вельми обмежують мене у видатках. Лише торік я втратив на поезії двадцять тисяч франків, тому вони й чути не хочуть ні про які вірші, а вони ж — мої хазяї. Та йдеться навіть не про те. Я ладен погодитися, що ви обдарований поет, але чи плідний ви автор? Чи й далі ви приноситимете мені сонети? Чи напишете ви їх із десяток томів? Чи вигідно вкладати у вас кошти? Звичайно ж, ні! З вас вийде чудовий прозаїк, ви надто розумний, щоб бавитися пустослів’ям; пишучи в газети, ви зароблятимете тисяч тридцять на рік, тож навіщо вам ті жалюгідні три тисячі, що їх ви з превеликими труднощами виторгуєте за свої піввірші, строфи та всяку таку нісенітницю?
— А ви знаєте, Доріа, що він працівник нашої газети? — спитав Лусто.
— Знаю, — відповів Доріа, — я прочитав статтю. І задля його ж таки вигоди я не візьму в нього "Стокротки". Так, добродію, протягом півроку я заплачу за статті, що їх вам замовлю, більше, ніж за всю вашу нікому пе потрібну поезію!
— А слава? — вигукнув Люсьєн.
Доріа й Лусто засміялися.
— От бачите! — мовив Лусто. — Він ще пе втратив ілюзій.
— Слава — це десять років упертої праці, а для видавця — або збитки, або прибуток у сто тисяч франків, — сказав Доріа. — Якщо навіть знайдеться безумець і надрукує ваші сонети, все одно десь через рік, довідав— шись про наслідки цієї операції, ви перейметеся до мене повагою.
— Мій рукопис у вас? — холодно запитав Люсьєн.
— Ось він, друже, — відповів Доріа, в чиєму ставленні до Люсьєна з’явилася якась скрадлива лагідність.
Беручи згорток, Люсьєп не глянув на шворку, бо ж увесь вигляд Доріа свідчив про те, що видавець прочитав "Стокротки". Поет вийшов разом із Лусто, він не здавався ні засмученим, ні невдоволеним. Доріа провів обох приятелів у крамничку, розмовляючи про свій тижневик та про газетку Лусто. Люсьєн недбало крутив у руках рукопис "Стокроток".
— Ти певен, що Доріа прочитав або дав комусь прочитати твої сонети? — прошепотів Етьєн йому на вухо.
— Певен, — відповів Люсьєн.
— Глянь на перев’язь.
Люсьєн глянув і переконався, що шворка й чорнильна риска зливалися в одну лінію.
— Який же з моїх сонетів вам особливо сподобався? — запитав Люсьєн у Доріа, побілівши від гніву й обурення.
— Вони всі гарні, мій друже, — відповів Доріа, але той, у якому ви оспівуєте стокротку, просто диво, він закінчується на тонкій і вишуканій думці. Звідси я й передбачаю, який успіх матиме ваша проза. Тому-таки я зразу рекомендував вас Фіно. Пишіть для нас статті, ми оплачуватимемо їх добре. Мріяти про славу, звичайно, дуже спокусливо, але не слід забувати і про життєві вигоди. Отож хапайтеся за кожну можливість. А коли забагатієте, пишіть вірші.
Щоб не скипіти, поет вискочив із крамнички; він трусився з люті.
— Вгамуйся, хлопче, — мовив Лусто, який вийшов слідом за ним. — Сприймай людей такими, як воии є, дивись на них як на засіб. Хочеш помститися?
— Неодмінно! — вигукнув поет.
— Ось Натанова книжка, яку щойно дав мені Доріа, завтра вона вийде другим виданням. Прочитай — і строчи про неї нищівну статтю. Фелісьєи Верну не терпить Натана, він вважає, що успіх цієї КНИЖКИ може зашкодити майбутньому успіху його власних творів. Ці люди, з їхнім дріб’язковим розумом, просто уявити собі не можуть, що під сонцем слави вистачить місця й па двох.
Тому Фелісьєн неодмінно прилаштує твою статтю у великій газеті, де він працює.
— Але що можна сказати проти цієї книжки? Вона чудова! — вигукнув Люсьєи.
— Знову ти за своє, друзяко! — сказав сміючись Лусто. — Навчайся свого ремесла. Нехай навіть ця книжка чудо мистецтва, під твоїм пером вона повинна перетворитися на безглузду маячню, на твір шкідливий і небезпечніш.
— Але яким чином?
— Оберни її достойності на вади.
— Я не здатен на такий фокус.
— Газетяр, друже, це той самий акробат, і треба тобі звикати до незручностей свого фаху. Так от, я хлопець добрий і зараз тебе навчу, як діяти за подібних обставин. Увага, приятелю! Почни з того, що книжка чудова, і тут ти можеш вилити душу, написавши все, що ти справді про неї думаєш. Читач скаже: "Це критик неупе— реджешій, у ньому немає заздрощів". Отож твою статтю вважатимуть дослідженням сумлінним і безстороннім. Здобувши в такий спосіб повагу читача, ти далі заявиш: "Мені вельми прикро, але я не можу сказати нічого доброго про ті прийоми, які подібні книжки вносять у пашу літературу. Хіба Франція, — запитаєш ти, — не панує над усім світом у царині думки? Хіба споконвіку і аж до сьогодні французькі письменники не спрямовували Європу на шлях аналізу і філософського мислення завдяки бездоганному стилю та оригінальній формі, якої вони вміли надати своїм ідеям? Тут, на догоду міщанським уподобанням, ти похвалиш Вольтера, Руссо, Дідро, Монтеск’є, Бюффоиа. Ти поясниш, наскільки невблаганна французька мова, ти доведеш, що вона мов лаком покриває думку. Ти наведеш кілька загальників у такому дусі: "У Франції великий письменник — це завжди велика людина. Сама мова змушує його мислити, тоді як у інших країнах..." — і так далі. Ти поясниш свій погляд на прикладі, порівнявши Рабенера, німецького мораліста й сатирика, з Лабрюйєром. Ніщо так не надає ваги критикові, як згадка про невідомого чужоземного автора. Кант став п’єдесталом для Кузена. Ступивши на цей грунт, ти кинеш слово, яке підсумовує і пояснює для невтаємничених сутність творчості наших геніїв минулого століття, ти назвеш їхні творіння літературою ідей. Озброївішісь цим крилатим висловом, ти рушиш усіх знаменитих небіжчиків проти авторів нині живих. Далі ти поясниш, що в наш час виникло нове письменство, яке зловживає діалогом (найлегшою з літературних форм) та довгими описами, які звільняють від необхідності мислити. Ти протиставиш романи Вольтера, Дідро, Стерна, Лесажа, такі змістовні, такі гострі, романові сучаспому, в якому все перекладається на мову образів і який Вальтер Скотт занадто драматизував. Подібний жанр годиться лише для вигадок. "Роман у стилі Вальтера Скотта — це жанр, а не система", — заявиш ти. Ти накипешся з нищівною критикою на цей негодящий жанр, де думку розріджують, де її розчавлюють під це— вблаганним пресом, жанр для всіх доступний, жанр, який ти на завершення назвеш літературою образів. Потім ти спрямуєш усі ці доводи проти Натана — мовляв, він тільки переспівує давно відомі мотиви і в нього лише видимість таланту. Високий наснажений стиль вісімнадцятого століття чужий його книжці, й ти доведеш, що автор підмінив почуття подіями. Рух, — це ще не життя, картина —■ не думка. Щедро сип такими перлами мудрості, публіка їх підхопить. Незважаючи на всі переваги твору, ти назвеш його згубним і небезпечним, адже він розчиняє перед натовпом двері до Храму Слави, і ти вже бачиш у близькому майбутньому цілу армію нездарних писак, що намагаються опанувати цю легку форму. Тут ти перейдеш до гірких нарікань із приводу занепаду смаків і мимохідь складеш хвалу панам Етьє— нові, Жуї, Тіссо, Госсу, Дювалеві, Же, Бенжаменові Кон— стану, Еньянові, Баур-Лорміапові та Вільменові, тобто корифеям партії ліберальних бонапартистів, під чиєю протекцією перебуває газета Верну. Ти покажеш, як ця славна фаланга чинить опір натискові романтиків, як вона захищає думку та стиль від образного марнослів’я, плекаючи традиції школи Вольтера і борючись із впливом англійської та німецької шкіл, так само як оті сімнадцять ораторів лівого парламентського крила воюють за народ проти крайніх правих. Під захистом цих імен, шанованих величезною більшістю французів, які завжди будуть на боці лівої опозиції, ти зможеш розчавити Натана, чий твір, хоч він і позначений високою літературною красою, надає, проте, у Франції права громадянства письменству, позбавленому ідей. Далі ти заявиш, що йдеться, власне, не про Натапа і не про його книжку, а про славу Франції — ні більше, ні менше.