— Послухай, друзяко, — сказав Лусто, коли вони сілп за стіл і Люсьєн сповістив про вечерю в Коралі. — Раджу тобі поїхати зі мною до Фелісьєна Верну, запросити і його й заприятелювати з ним, якщо тільки можливо заприятелювати з таким пройдисвітом. Може, Фелісьсп допоможе тобі проникнути в політичну газету, де він пече фейлетони: там ти зможеш процвітати, друкуючи великі статті у верхніх шпальтах газети. Цей листок, як і наш, належить ліберальній партії, ти станеш лібералом, ця партія популярна; а захочеш згодом перекинутися на бік уряду, ти вигадаєш тим більше, чим дужче тебе боятимуться. Невже Гектор Мерлен і пані дю Валь— Нобль пе запросили тебе й Коралі на обід до себе, де бувають велике папство, світські чепуруни та мільйонери?
— Звичайно, запросили, — відповів Люсьєн. — І мене з Коралі, і тебе з Флоріною.
Люсьєн та Лусто після спільної гульні в п’ятницю та обіду в неділю перейшли на "ти".
— От і гаразд, значить, ми зустрінемося з Мерленом у редакції; цей молодець піде слідами Фіно — ти добре зробиш, коли трохи повпадаєш за ним. Запроси на вечерю Мерлена з його коханкою — він тобі згодом стане в пригоді. Ненависникам усі потрібні, і він зробить тобі послугу, щоб при нагоді використати твоє перо.
— Ваш дебют у газеті наробив багато галасу, тепер у вас пе буде жодних перешкод,— сказала Флоріна Люсьєнові. — Користайтеся з успіху, інакше про вас скоро забудуть.
— Діло зроблено! — вів далі Лусто. — Велике діло. Фіно, цей нездара, став директором і головним редактором тижневика Доріа, власником шостої частки паїв, яка дісталася йому задарма, і він отримуватиме шістсот франків місячно. Я ж, хлопче, з нинішнього ранку головний редактор нашої газетки. Все сталося точно так, як я обміркував того вечора. Флоріна впоралася чудово, вона заткне за пояс і князя Талейрана.
— Ми пануємо над чоловіками, користуючись їхньою жагою, — озвалася Флоріна. — Дипломати грають лише па їхньому самолюбстві, на їхньому прагненні похизуватись, а ми граємо на їхній слабості, тому ми дужчі.
— На закінчення, — сказав Лусто, — Матіфа єдиний раз у житті спромігся на дотеп, він сказав: "Комерція — скрізь комерція!"
— Маю підозру, що цю думку підказала йому Флоріна! — вигукнув Люсьєн.
— Отже, любий, — провадив Лусто, — ти тепер вийшов на широкий шлях.
— Ви народилися в сорочці, — сказала Флоріна. — Скільки молодиків у Парижі не один рік оббивають пороги редакцій і не можуть притулити в газету жодної своєї статейки! У вас діло пішло, як у Еміля Блонде. Не мине й півроку, як ви почнете кирпу гнути, — глузливо усміхнувшись, додала вона на своєму жаргоні.
— Я вже три роки в Парижі, — сказав Лусто, — й тільки з учорашнього дня Фіно дає мені як редакторові певних триста франків на місяць, платить по сто су за шпальту і сто франків за аркуш у своєму тижневику.
— Чого ж ви мовчите?.. — скрикнула Флоріна, дивлячись на Люсьєна.
— Ще побачимо... — сказав Люсьєн.
— Та що ти, друже? — сказав Лусто з ображеним виглядом. — Я влаштував для тебе все, як для рідного брата, але за Фіно я не відповідаю. Не мине й двох днів, як його обступлять десятки шалапутів, які пропонуватимуть свої послуги. Я поручився за тебе, можеш відмовитись, коли хочеш. Ти сам не розумієш свого щастя, — правив далі журналіст, помовчавши. — Ти ввійдеш до згуртованої групи, де товариші нападають на своїх ворогів зразу в кількох газетах і взаємно допомагають один одному.
— Передусім навідаємо Фелісьєна Верну, — сказав Люсьєн, який поспішав ближче зійтися з цими небезпечними коршаками.
Лусто послав по кабріолет, і друзі поїхали на вулицю Мандар. Верну мешкав на третьому поверсі, і Люсьєн дуже здивувався, заставши цього злостивого, зневажливого й пихатого критика в звичайнісінькій міщанській їдальні, обклеєній дешевими шпалерами, що зображували цегляний мур, де-не-де обліплений мохом; по стінах висіли поганенькі гравюри в позолочених рамах; Верну сидів за столом разом із негарною жінкою — певна річ, дружпною — та з двома дітлахами, посадженими на високі стільці з перекладиною, щоб шибеники не попадали. Захоплений зненацька, Фелісьєн у своєму ситцевому халаті, перешитому із старої жіночої сукні, виглядав украіі невдоволеним.
— Ти вже снідав, Лусто? — спитав господар, пропонуючи Люсьєнові стільця.
— Ми оце від Флоріни, — сказав Етьєн, — і там поснідали.
Люсьєн розглядав пані Верну, що скидалася на добродушну опасисту куховарку, досить білолицю, але дуже вульгарну. Поверх нічного чепчика, зав’язаного нижче підборіддя поворозочками, з-під яких випиналися пухкі щоки, пані Верну була пов’язана фуляровою хустиною; застебнутий біля коміра на один гудзик капот звисав рясними складками і обгортав її так нечупарно, що вона нагадувала тумбу. З надміру здоров’я, що доводило її до розпачу, рум’янець на повних щоках набув фіолетового відтінку, а пальці на руках дуже нагадували сосиски. Побачивши цю жінку, Люсьєн зрозумів, чому Верну в товаристві грав таку непримітну роль — вій соромився своєї дружини. Він не міг кинути жінки й дітей, але мав надто поетичну натуру, щоб не страждати від цього, і, вічно невдоволений самим собою, переносив своє невдоволення на геть усе; саме тому Верну нікому не прощав успіху. Люсьєн збагнув, чому з обличчя цього заздрісника не сходив жовчний вираз, чому цей журналіст завжди сипав такими ядучими дотепами і різкими, вигостреними, мов стилет, словами.
— Прошу до кабінету, — сказав Фелісьєн, підводячись.— Мова піде, я думаю, про справи літературні.
— І так, і ні, — відказав Лусто. — Мова, старий, піде про вечерю.
— Я прийшов, — сказав Люсьєн, — за дорученням Коралі...
Почувши це ім’я, пані Верну підвела голову.
— ...вона запрошує вас до себе на вечерю наступного понеділка, — казав далі Люсьєн. — Там ви зустрінетесь із тим самим товариством, що й у Флоріни, крім того, будуть пані дю Валь-Нобль, Мерлен та інші. Трохи пограємо в карти.
— Але, друже мій, на той день ми вже пообіцяли бути в пані Магудо, — нагадала дружина.
— Ну то й що? — відказав Верну.
— Як ми не прийдемо, вона образиться, а ти ж радів, що через неї зможеш дисконтувати векселі свого видавця.
— Ось, маєш, жінка, котра ніяк не може збагнути, що вечеря, яка починається опівночі, не може перешкодити вечірці, що кінчається об одинадцятій. І я мушу працювати поруч із нею, — додав він.