У другій дії з’явилася паризька іспанка з обличчям камеї і вбивчими очима. Я своєю чергою запитав, звідки вона — і мені відповіли, що з’явилася вона з-за лаштунків і звати її Флоріна, але, слово честі, я тому не повірив, стільки було вогню в її рухах, стільки жаги в її коханні! Це — суперниця алькальдоврї дочки, дружина сеньйора, викроєного з плаща Альмавіви, а цього матеріалу вистачить на сотню вельмож із Великих бульварів. Якщо Флоріна й не наділа червоних панчіх із зеленими стрілками та лакованих черевичків, то на ній була мантилья й вуаль, і вона орудувала ними віртуозно — достоту великосвітська дама. Вона блискуче довела, як тигриця може стати кицькою. З ущипливих слів, якими перекидалися дві іспанки, я зрозумів, що відбувається якась драма ревнощів. А коли все розплуталося, алькальдова дурість знову все переплутала. Увесь цей світ смолоскипів, багатів, слуг, фігаро, сеньйорів, алькальдів, дівчат і жінок прийшов у рух: ходили, приходили, виходили, кружеляли, чогось шукали. Вузол зав’язався знову, і я дав йому зав’язуватись, бо обидві жінки — ревнива Флоріна і щаслива Коралі — знов оплутали мене своїми рясними баскіиами та мантильями, і я попав до них під п’яту.
Мені пощастило подивитися третю дію, не сталося ніякого лиха, і не треба було втручання поліцейського комісара, і публіка майже не обурювалась, і відтоді я повірив у могутність громадської та релігійної моралі, про яку так дбає наша палата депутатів, удаючи, ніби мораль у Франції на краю загибелі. Я зрозумів, що йдеться про чоловіка, який любить двох жінок, а вони його не люблять, а може, то його люблять дві жінки, а він їх не любить; про чоловіка, який не терпить алькальдів, і алькальди його не терплять, але він, безперечно, бравий сеньйор і когось-таки любить — може, самого себе, а може, господа бога, бо кінець кінцем він іде у ченці. Ну, а якщо ви хочете знати більше, то поспішайте в Драматичну панораму. Ви вже досить підготовлені до того, щоб прийти туди і в перші ж відвідини натішитися звитяжними червоними панчохами, ніжкою, що обіцяє так багато, очима, які випромінюють сонячне світло, грацією парижанки, переодягнутої андалускою, і анда— луски, переодягнутої парижанкою. Потім ви прийдете і вдруге, щоб досхочу натішитися п’єсою, і образ старого алькальда змусить вас сміятися до сліз, а образ закоханого сеньйора — плакати. П’єса заслужила успіх подвійно. Автор, як кажуть, написав її разом з одним нашим великим поетом, обравши за принаду успіху двох закоханих красунь — зворушений партер мало не вмер від захвату. Здавалося, ноги дівчаток були промовистіші від автора. Одначе, коли обидві суперниці пішли, всі визнали, що діалог дуже дотепний, а це свідчить про чудові якості п’єси. Ім’я автора публіка вітала оглушливими оплесками, що стурбували архітектора, який збудував залу; але автор, звичний до виверження охопленого захватом Везувію під театральною люстрою, не здригнувся — це був пан де Кюрсі. Актриси протанцювали знамените севільське болеро — колись цей танець пощадили отці Вселенського собору, а нині й цензура поставилась до нього поблажливо, незважаючи на його любо— страсність. Досить одпого цього болеро, щоб привабити усіх дідів, котрі не знають, як прилаштувати рештки свого кохання, і з почуття милосердя я раджу їм добре протерти скельця своїх лорнетів".
Поки Люсьєн писав ці рядки у тій новій незвичайній манері, що викликала цілий переворот у журналістиці, Лусто вигадував статтю на тему звичаїв; називалась вона "Колишній чепурун" і починалася так:
"Чепурун часів Імперії — він, як належить, стрункий і високий; він добре зберігся і носить корсет та орден Почесного легіону. Звати його якось ніби Потле, а щоб утертися до нинішнього двору, барон часів Імперії са— мозванно нагородив себе часткою "дю". Людина мінлива, як і його ім’я, він тепер залицяється до однієї дами із Сен-Жерменського передмістя, ну а колись він був блискучим, послужливим і люб’язним шлейфоносцем сестри однієї високої особи, чийого імені я не назву зі скромності. Нині Потле заперечує, що служив при дворі її імператорської високості, але він досі наспівує улюблені романси своєї милої добродійниці..."
Стаття являла собою сплетіння досить безглуздих натяків, звичайних у ті часи. Згодом газети, а надто "Фігаро" дуже вдосконалили цей жанр. Лусто порівняв пані де Баржетон, за якою упадав дю Шатле, з чаплею, і це вже було смішно, незалежно від того, хто ховався за цим прізвиськом, обраним мішенню для кпинів. Шатле був уподібнений чорногузові — чорногуз, закоханий у чаплю! Та чапля не могла поживитися з того кохання: тільки-но чорногуз торкався до чаплі, як вона згиналася в три погибелі. Хто читав цю статтю, не міг утриматися від сміху. Ці глузливі нападки, що повторювалися з номера в номер, мали, як відомо, голосний відгук у Сен-Жерменському передмісті і стали однією з тисячі причин для запровадження суворих законів проти преси.
Через годину Блонде, Лусто і Люсьєн повернулися до вітальні, де розмовляли гості: герцог, посол і чотири жінки, три купці, директор театру і Фіно. Друкарський учень у паперовому ковпаку вже прийшов по матеріал для газети.
— Складачі розійдуться, якщо я їм нічого не принесу, — сказав він.
— Ось тобі десять франків, хай зачекають, — сказав Фіно.
— Якщо я віддам їм гроші, пане, вони займуться п’япографією, і тоді прощай газетаї
— Цей хлопчина міркує так тверезо, аж мене острах бере, — сказав Фіно.
Саме в ту хвилину, коли посол провіщав хлопчакові блискуче майбутнє, увійшли три автори. Блонде зачитав надзвичайно дотепну статтю проти романтиків. Всі посміялися із статті Лусто. Герцог де Реторе порадив доточити до неї похвалу пані д’Еспар, щоб не дуже дратувати Сен-Жерменське передмістя.
— А прочитайте нам, що написали ви, — сказав Фіно Люсьєнові.
Коли Люсьєн, завмираючи від перестраху, скінчив читати, вся вітальня загриміла оплесками. Актриси кинулися цілувати новонаверненого, троє купців мало не задушили його в обіймах, дю Брюель зі слізьми на очах тиснув йому руку, а директор запросив його до себе на обід.
— Оце вам і діти І — сказав Блонде. — Шатобріан уже прозвав Віктора Гюго "натхненною дитиною", тому я скажу тільки, що ви людина великого розуму, відваги й смаку.