— Що за люди ці журналісти! — скрикнув Люсьєн. — Як же так? Сісти за стіл і загорітися дотепністю?
— Достоту так, як займається кенкет... і горить, аж поки не забракне олії.
Коли Лусто вже відчинив двері ложі, вайшли директор і дю Брюель.
— Дозвольте мені, добродію, — сказав Люсьєнові автор п’єси, — переказати від вашого імені Коралі, що після вечері ви поїдете до неї. Інакше моя п’єса провалиться. Бідолашна дівчина вже не тямить, що каже й що робить; вона почне плакати, коли їй треба сміятись, і сміятиметься, коли треба буде заплакати. їй уже свистіли. Ви ще можете врятувати п’єсу. До речі, втіху, яка вас чекає, аж ніяк не назвеш бідою.
— Я не звик терпіти суперників, добродію, — відповів Люсьєн.
— Тільки не передавайте їй цієї відповіді, — скрикнув директор, глянувши на автора. — Бо Коралі виставить Камюзо за двері й загине. Достойний власник "Золотого кокона" дає Коралі дві тисячі франків на місяць і оплачує її вбрання та клакерів.
— Однаково ваша обіцянка мене ні до чого не зобов’яже, тож рятуйте свою п’єсу, — поблажливо мовив Люсьєн.
— Але не показуйте цій чарівній дівчині, що вона вам не подобається,— попросив дю Брюель.
— Отже, я повинен написати на вашу п’єсу рецензію й усміхатись вашій юній героїні? Хай і так! — вигукнув поет.
Автор зник, подавши Коралі якийсь знак, і далі вона грала чудово. Буффе, який виконував роль старого алькальда і вперше виявив тоді свій хист зображувати дідів, вийшов під громові оплески і сказав:
— Автори п’єси, яку ми маємо честь сьогодні показувати, пани Рауль і де Кюрсі.
— Ага! Натан співавтор п’єси, — сказав Лусто. — Тепер я не дивуюся, що він тут.
— Коралі! Коралі! — кричав, підвівшись на ноги, партер.
З ложі, де сиділи купці, Хтось громовим голосом гукнув:
— Флоріну!
— Флоріну! Коралі! — підхопили ще голоси.
Завіса знову піднялась, Буффе ВИЙШОВ З обома актрисами. Матіфа й Камюзо кинули їм обом по вінку. Коралі підняла свій вінок і простягла його Люсьєнові. Для Люсьєна ці дві години в театрі минули мов сой. Лаштунки, незважаючи на всю їхню бридоту, таїли в собі якісь дивні чари; ще перозбещений поет вдихнув там повітря любострастя й розпусти. В цих брудних, заставлених машинерією коридорах, де чадять олійні кенкетп, панує порок, щЬ отруює душу. Там життя втрачав чистоту й реальність. Там сміються з усього серйозного і неправдоподібне здається правдоподібним. Для Люсьєна все це було ніби наркотик, а Коралі остаточно завершила його веселе сп’яніння. Люстра погасла. В залі лишилися тільки капельдинерки, чутно було, як вони збирають ослінчики для ніг і замикають ложі. Рампа погасла, як лойова свічка, дихнувши смородом. Завіса піднялася. З колосників спустили ліхтар. Пішли в обхід пожежники й прибиральники. Чарівність сцени, видовище лож, переповнених вродливими жінками, потоки світла, чар пишних декорацій і сліпучих уборів змінилися холодом, темрявою, порожнечею, мерзотою запустіння. Це було гидко. Люсьєна охопив невимовний подив.
— Де ти, хлопчику? — крикнув Етьєн зі сцени. — Стрибай сюди, прямо з ложі!
Одним скоком Люсьєн опинився на сцені. Він насилу впізнав Флоріну й Коралі: закутані в салопи та плащі, в капелюшках із чорними вуалями, вони нагадували метеликів, які знову обернулися на лялечки.
— Дозвольте мені спертися на вашу руку, — тремтячи, сказала Коралі.
— Охоче,— відповів Люсьєн, почуваючи, як серце актриси затріпотіло під його рукою, наче впіймана пташка.
Актриса пригорнулася до поета з любострастями кицьки, яка ніжно треться об ноги хазяїна.
— Отже, вечеряємо разом! — сказала вона.
Всі четверо вийшли: коло дверей акторського під’їзду на вулиці Фосе-дю-Тампль стояли два фіакри. Коралі посадила Люсьєна у фіакр, де вже сиділи Камюзо та йогр тесть, старий Кардо. Вона також запропонувала там місце дю Брюелю. Директор поїхав із Матіфа, Флоріною та Лусто.
— Що за гидота ці фіакри! — сказала Коралі.
— А чому у вас нема екіпажа? — спитав дю Брюель.
— Чому? — роздратовано скрикнула Коралі. — Я не хочу про це говорити при панові Кардо. Адже це він, звичайно, так виховав свого 8ятя. Погляньте-но, який він, старий і миршавий, а дає Флорентіні всього п’ятсот франків на місяць,— рівно стільки, щоб їй вистачило на помешкання, на юшку і сабо. Старий маркіз де Рошгюд, що має шістсот тисяч ліврів ренти, ось уже два місяці як пропонує мені в подарунок карету. Але я актриса, а не повія.
— Післязавтра у вас буде карета, мадмуазель, — люб’язно сказав Камюзо. — Адже ви ніколи її в мене не просили.
— Хіба цього просять? Як можна, щоб кохана жінка місила болото й ризикувала поламати ноги, ходячи пішки? Це тільки лицарі аршина люблять багно на подолі сукні.
Вимовивши ці слова з гіркотою, що краяла серце К(і— мюзо, Коралі торкнулася Люсьєнової ноги і стиснула її своїми ногами. Вона взяла його за руку. Потім замовкла і, здавалося, поринула в безмежну насолоду, яка винагороджує ці бідолашні істоти за всі пережиті муки, за всі колишні страждання і породжує в їхніх душах поезію, невідому жінкам, які, на своє щастя, не спізнали таких жорстоких протилежностей.
— В останньому акті ви грали не гірше, ніж мадмуазель Марс, — сказав дю Брюель.
— Так, так, — промовив Камюзо. — Спершу мадмуазель Коралі була, мабуть, чимось занепокоєна, але з половини другої дії вона грала просто чарівно. Ви їй наполовину завдячуєте свій успіх.
— А вона мені наполовину свій, — сказав дю Брюель.
— Ет, усе це пусте! — мовила Коралі схвильовано.
В темряві актриса піднесла Люсьєнову руку до своїх уст, поцілувала її й скропила сльозами. Люсьєна це зворушило до глибини душі. В покорі закоханої куртизанки проявляється якась ангельська велич душі.
— Ви писатимете статтю про п’єсу, — сказав Люсьє— пові дю Брюель. — Ви, звісно, присвятите кілька прихильних рядків нашій любій Коралі.
— О, зробіть нам цю маленьку послугу,— сказав Камюзо запобігливим тоном. — І я завжди буду готовий віддячити вам.
— Хай пап де Рюбампре пише, що він хоче! — вигукнула актриса. — Не зазіхайте на його незалежність. Купуйте мені карети, татусю Камюзо, а не хвалу,
— Вам вона обійдеться недорого, — увічливо відповів Люсьєн. — Я ще ніколи не писав у газетах-" мені невідомі їхні звичаї, і вам я віддам своє незаймане перо...