— Якщо я ваша слава, то ви для мене щось більше — ви моя єдина надія і моє майбутнє. Я гадав, що, готуючись розділити зі мною славу, ви могли б ділити й мої знегоди. А ми уже й розлучаємось.
— Ви осуджуєте мене, — сказала вона, — ви мене не любите.
Люсьєн подивився на неї з таким смутком, що вона не змогла не сказати:
— Дорогий мій хлопчику, я залишуся з тобою, якщо ти цього хочеш. Ми занапастимо себе, втратимо підтримку. Та коли ми обоє скотимося до нещастя і нас усі покинуть, коли невдачі, — а треба всього сподіватися, — закинуть нас назад у Ескарба, згадай тоді, любове моя, що я застерігала тебе від такого кінця, що я радила тобі /домагатися успіху, відповідно до законів вищого світу і скоряючись їм.
— Луїзо, — відповів він, обіймаючи її, — мене лякає твоя розважливість. Пам’ятай, що я дитина і що я повністю здався на твою, дорогу мені, волю, Я хотів був, докладаючи всіх зусиль, піднестися над людьми та обставинами, але якщо з твоєю допомогою я скоріше досягну успіху, я буду щасливий свідомістю, що всіма своїми здобутками завдячую тобі. Прости мене! Я надто багато
чого зв’язав із тобою і тепер боюся всього. Розлука провіщає, що ти мене покинеш, а це для мене смерть.
— Але ж, любий мій хлопчику, світ вимагає від тебе не так уже й багато, — відповіла вона. — Ідеться тільки про те, щоб ти почував тут, а весь день ти будеш зі мною, і в тому не вбачатимуть нічого осудливого.
Люсьєна пригорнули, поцілували, і він заспокоївся.
За годину Жантіль подав пані де Баржетон цидулку, в якій Шатле повідомляв, що для неї знайдено квартиру по Новій Люксембурзькій вулиці. Вона спитала, де та вулиця, і, взнавши, що недалеко від вулиці Ешель, сказала Люсьєнові: "Ми сусіди". Через дві години вона сіла в карету, що прислав дю Шатле, і поїхала до себе. Помешкання— одне з тих, що їх торговці вмебльовують Г здають заможним депутатам чи знатним панам, котрі приїжджають до Парижа на короткий час, було розкішне, але незручне. Близько одинадцятої Люсьєн вернувся в свій готелик "Гайар-Буа", встигнувши побачити в Парижі тільки частину вулиці Сент-Оноре, що між Новою Люксембурзькою вулицею та вулицею Ешель. Віп ліг спати в убогій кімнатці, мимохіть порівнявши її з пишними покоями Луїзи. Як тільки він од неї вийшов, туди з’явився в розкішному бальному костюмі барон дю Шатле, що повертався від міністра закордонних справ. Він зайшов скласти звіт про справи, які залагоджував з доручення пані де Баржетон. Луїза була занепокоєна, ця розкіш лякала її. Провінційні звичаї залишили на ній свій відбиток — вона стала дріб’язково обережна у витратах і така ощадлива, що в Парижі могла видатися скупок. Вона привезла із собою двадцять тисяч франків облігаціями державної скарбниці. Ця сума призначалась на непередбачені витрати і була розрахована на чотири роїш. Луїзу турбувало, чи не замало цих грошей, вона боялась, як би їй не довелося влізти в борги. Шатле сказав, що квартира обійдеться їй у шістсот франків на місяць.
— Дурниця, — сказав він, помітивши, що вона здригнулась. — У вашому розпорядженні також карета за п’ятсот франків на місяць; разом це потягне на якихось півсотні луїдорів. Вам залишається подбати тільки про туалети. Великосвітська жінка не може жити інакше. Якщо ви ладите пана де Баржетона на головного податкового управителя чи прагнете, щоб він посів пристойпе місце при королівському дворі, ви не повинні прпбідню-
ватися. Тут подають лише багатим. Дуже добре, — додав він,— що у вас є Жантіль, який супроводитиме вас на і иїздах, та й Альбертіна, щоб прислуговувати. В Парижі слуги — розор. А що вам належить постійно обертатись у світському товаристві, та ще в такому добірному, обідати вдома ви будете рідко.
Пані де Баржетон і дю Шатле заговорили про Париж. Барон розповів останні новини, тисячу дрібничок, які треба знати, бо інакше вас не вважатимуть за парижанина. Потім він порадив Наїс, у які крамниці слід звертатися по одяг: по токи — до мадам Ербо, по капелюшки й чепці — до Жюльєтти; він дав їй адресу модистки, котра могла цілком замінити Вікторіну; одне слово, він натякнув їй, що необхідно розангулемитись. Шатле уже вбирався йти, коли йому сяйнула надзвичайно вдала думка.
— Взавтра, — сказав він ніби мимохідь, — у мене, певно, буде ложа в якомусь театрі, я заїду за вами і за паном де Рюбампре; ви мені зробите ласку, дозволивши показати вам обом Париж.
"Він великодушніший, ніж я гадала", — подумала пані де Баржетон, почувши, що барон запрошує і Люсьєна.
У червні міністри не знають, що їм робити зі своїми театральними ложами: урядові депутати та виборці заклопотані виноградниками або наглядають за жнивами, най— вимогливіші знайомі роз’їхалися по своїх маєтках або подорожують. Через те найкращі ложі паризьких театрів
0 цій порі заповнюють усілякі приїжджі, з якими завсідники театру, по суті, ніколи не зустрічаються, і їхній тлум справляє враження вичовганого килима. Дю Шатле подумав, що завдяки цим обставинам він, особливо не витрачаючись, мав нагоду влаштувати для Наїс певну розвагу, таку привабливу для провінціалів. Другого дня, коли Люсьєн уперше зайшов до Луїзи, її не було вдома. Вона поїхала купити дещо вкрай необхідне. Пані де Баржетон подалась на раду із тими знаменитими законодавцями в галузі жіночих туалетів, про які їй казав Шатле; адже вона вже написала про свій прнїзд маркізі д’Еспар.
1 хоч пані де Баржетон була самовпевнена, як усі, хто звик панувати над іншими, їй було страшно видатись провінціалкою. Вона була досить розумна й усвідомлювала, що взаємини між жінками неабияк залежать од першого враження. Хоч вона була певна, що зможе незабаром зрівнятися з такими великосвітськими дамами, як маркіза д’Еспар, а проте на перших кроках потребувала доброзичливого ставлення і над усе боялася припуститись якоїсь непоправної помилки. Тому вона була безмірно вдячна баронові дю Шатле, що навчив її, яким чином потрапити в тон паризькому світові. З волі химерного випадку обставини склалися так, що маркіза зраділа можливості зробити послугу родичці чоловіка. Маркіз д’Еспар без усякої видимої причини покинув світське товариство. Він перестав цікавитися і політичними, і особистими справами, власною сім’єю, дружиною. Маркіза, ставши сама собі господинею, відчувала потребу в підтримці світу; отож вона неабияк зраділа, що може в цьому випадку замінити чоловіка, взявши на себе обов’язок заступниці його родичів. їй хотілося перед усіма виставити напоказ це заступництво, щоб зайвий раз підкреслити неправоту свого чоловіка. Того ж таки дня вона написала пані де Баржетон, у дівоцтві де Негрпеліс, надзвичайно приязну цидулу, одне з тих великосвітських послань, де форма така вишукана, що треба змарнувати багато часу, щоб збагнути всю порожнечу слів.