У всьому Апгулемі тільки й розмов було, що про мимовільну шпильку єпископа та про відповідь пані де Баржетон. Подробиці тієї події були так перекручепі, перебільшені й прикрашені, що поет став героєм дня. З вищих сфер, де бушувала ця злива пліток, кілька крапель упали й на простих городян. Коли Люсьєн ішов по Больє, прямуючи до пані де Баржетон, він помітив, що молодики поглядали на нього із заздрістю й почув кілька фраз, які потішили його гордість:
— От щасливець І — сказав писар стряпчого на ім’я Пті-Кло, Люсьєнів товариш по колежу; він був дуже негарний із себе, і Люсьєн ставився до нього з поблажливою зверхністю.
— Воно й не диво! Вродливий, здібний — то й пані де Баржетон без тями від нього, — мовив на те один із дворянських синків, що був на вечорі, коли поет читав вірші.
Люсьєн із нетерпінням че^ав години, коли застане Луїзу саму: він хотів дістати схвалення цієї жінки, яка стала вершителькою його долі, на шлюб сестри. Може, після вчорашнього вечора Луїза стане ніжніша, і, може, ця ніжність виллється у мить блаженства. Він не помилився: пані де Баржетон зустріла його з такими палкими виявами почуттів, що недосвідчений в коханні поет побачив у тому зворушливий доказ дедалі сильнішої пристрасті; вона дозволила поетові, що стільки вистраждав напередодні, палко поцілувати своє чудове золотисте волосся, руки, чоло.
— Якби ти бачив своє обличчя, коли читав вірші! — сказала вона. Напередодні вони перейшли на "ти" — па цю мовну ласку, коли Луїза, сидячи на дивані, витирала білою рукою краплини ноту, що ніби завчасу оздоблювали перлами це чоло, яке вона ладна була увінчати лаврами. — Із твоїх чудових очей сипались іскри! Мені марилося, наче від твоїх уст тяглпся золоті ланцюги, що приковують серця до уст поетів. ТИ повинен прочитати мені всього Шеньє — це поет закоханих. І ти більше не страждатимеш, я цього не донущу! Так, мій любий ангеле, я створю для тебе оазу, ти житимеш там життям поета, водночас діяльним і розніженим, безтурботним і працьовитим, легковажним і зосередженим. Але ніколи не забувайте, ваша ясновельможносте, що лаври ви завдячуєте мені: в цьому буде для мене гідна винагорода за всі страждання, які довелося мені витерпіти. Бідолашний ти мій, вищий світ мене не помилує, як не помилував і тебе; він мстить за щастя, якого не знає сам. Так, мені завжди заздритимуть; хіба ви цього не помітили вчора? Хіба ви не бачили, як налетіли на мене ті мухи, щоб, тнучи, впиватися моєю кров’ю? І все-таки я була щаслива! Я жила! Вже давно так не бриніли струни мого серця!
З Луїзиних очей покотилися сльози. Люсьєн узяв руку коханої і замість відповіді довго цілував її. Отож ця жінка лестила марнолюбству поета, як раніш лестили мати, сестра й Давід. Усі довкола зводили для нього уявний п’єдестал. Як друзі, так і вороги, підтримували Люсьєна в його шанолюбних прагненнях, і він жив у полоні мрій. Молодеча уява так охоче стає спільником цих похвал і мрій, усі так поспішають слугувати молодому, сповненому надій красеню, що потрібен не один гіркий і холодний урок життя, щоб розвіяти цю самооману.
— То ти згодна, о моя чарівна Луїзо, стати мені за Беатріче, але Беатріче, яка дозволяє себе любити?
Вона звела свої чудові очі, доти опущені, і сказала, заперечуючи власні слова ангельською усмішкою:
—■ Якщо ви заслужите... то... пізніше! Хіба ви не щасливі? Заволодіти серцем жінки, мати право сказати усе їй відверто, бути певним, що вас розуміють, — хіба це вже не щастя?
— Так, — відповів він з гримасою розчарованого коханця.
— Дитя! — сказала вона глузливо. — Але ж ви хотіли мепі щось сказати? Ти ввійшов ніби чимось стурбований, мій Люсьєне.
Люсьєп боязко розповів своїй коханій про любов Да— віда й сестри і сказав про їхній намір побратися.
— Бідолашний Люсьєн! — мовила пані де Баржетон.— Він боїться, що його висварять, покарають, непа— чебто він сам одружується. Що ж у тім поганого? — сказала вона, занурюючи пальці в Люсьєнового чуба.— Що мені до твоєї родини, коли ти — це ти? Невже тобі було б прикро, якби мій батько одружився зі своєю покоївкою? Мій любий хлопчику, для закоханих сім’я — це вонп самі. Невже в цілому світі може щось мене цікавити, окрім мого Люсьєна? Стань великим, добийся слави — ось наша мета!
На цю егоїстичну відповідь Люсьєн відчув себе най— щасливішою людиною в світі. В ту хвилину, коли він вислуховував божевільні докази, до яких вдавалася Лу— їза, доводячи йому, що вони одні в цілому світі, надійшов пан де Баржетон. Люсьєн нахмурив брови і, здавалося, зніяковів; Луїза підбадьорила його поглядом і запросила на обід; мовляв, поки зберуться картярі та постійні гості, він почитає їй Андре Шепьє.
— Ви зробите приємність не тільки їй, а й мепі, — сказав пан де Баржетон. — Ніщо не тішить мене більше, ніж читання після обіду.
Поета приязно вітав пан де Баржетон, з ним ласкаво обійшлася Луїза, слуги ставились до нього з тією винятковою увагою, яку виявляють тільки до улюбленців своїх господарів, і Люсьєн зостався в особняку Баржетонів, прилучившись до втіх розкоші, наданої до його користування. Коли салон наповнився гостями, він, осмілівши від недоумкуватості папа де Баржетона та Луїзиної любові, прибрав вигляду переможця, в чому його заохочувала і прекрасна господиня. Він ласував усіма насолодами необмеженої влади, що її здобула Наїс, і їй приємно було поділяти ту владу із ним. Коротше кажучи, він цього вечора пробував себе в ролі містечкового героя. Помітивши, як змінилась Люсьєнова поведінка, дехто подумав, що він, як то кажуть, завів птури-мури із пані де Баржетон. В кутку вітальні, де зібралися всі заздрісники та ревнивці, Амелі, яка прийшла разом із паном дю Шатле, запевняла, що те велике лихо вже сталося.
— Не ставте нашій Наїс за провину марнолюбство отого хлопчиська, який пишається, що проліз у товариство, куди ніколи й не мріяв проникнути,— сказав Шат— ле. — Невже ви не бачите, що цей Шардон сприймає люб’язні фрази світської жінки за обіцянки? Він іще не вміє відрізнити мовчанки, притаманної справжній пристрасті, від прихильної розмови, якої вдостоївся за свою красу, молодість і талант. Жінки були б гідні глибокого жалю, якби відповідали за всі бажання, що їх вони навіюють нам. Він, звичайно, закоханий, але Наїс...