— Моя дочка завжди любила тварин, — сказала мати. — Ми, жінки, любимо шовк, тож нам цікаві і ті черв’ячки, що його виробляють. Отож дозвольте нам якось навідатись у ваш маєток: мені хочеться, щоб ви показали Каміллі, як вони його тчуть. Камілла ж у мене така розумниця, вона похопить усе з півслова. Одного разу вона зрозуміла навіть зворотну пропорційність квадрата відстані.
Ця фраза блискуче завершила розмову папа де Севрака та пані дю Броссар, після того як Люсьєн прочитав вірші.
На вечір поприходило ще кілька завсідників дому, а також два-три синки видних родин; несміливі, мовчазпі, причепурені, непаче рака з мощами, вони були щасливі тим, що їх запрошено на це літературне свято, а пайзух— валіший із них навіть осмілився завести розмову з мад— муазель Ляе. Жінки статечно посідали колом, чоловіки стали позаду них, Це зборище химерних постатей із розмальованими лицями та в чудернацьких одіннях здалося Люсьєнові надзвичайно величним, а коли він побачив, що всі погляди звернені на нього, серце його закалатало. Хоч який він був сміливий, не легко дався йому цей перший іспит, незважаючи на підтримку коханої, що розсипалася в люб’язпих і шанобливих словах, приязно вітаючи в своєму домі квіт вельможного ангулемського панства. Люсьєнову тривогу посилювала одна обставина, яку легко було передбачити і яка неодмінно мала вразити юнака, не ознайомленого з мистецтвом світських інтриг. Люсьєн, увесь обернувшись на слух і зір, помітив, що Луїза, пап де Баржетон, єиископ та кілька догідників господині називають його гіапом де Рюбампре, а більшість цієї публіки, яка наганяла па нього страх, — паном Шардоном. Збентежений під запитливими поглядами цікавих, він з самого руху губів похоплював своє міщапське прізвище; він наперед знав, які думки висловлювали про нього з провінційною Відвертістю, іноді вельми близькою до зневаги. Від цих постійних, несподіваних уколів він почувався іще непевніше; він нетерпляче ждав хвилини, коли почне читати вірші й завоює належне йому становище, що покладе край його душев— пим стражданням. Але Жак розповідав пані де Пімад— тель про своє останнє полювання; Апдрієн розмовляв із Лаурою де Растіньяк про нове світило в музиці — Россі— ні, Астольф, вивчивши напам’ять статейку, вміщену в якомусь журналі, де писали про новий плуг, розповідав про нього баронові. Люсьєн не знав — бідолашний по ет! — що жоден із цих мудраків, за винятком пані де Баржетон, не міг зрозуміти поезії. Нездатні па високі почуття, всі ці люди посходилися, самі себе обманюючії щодо очікуваного видовища. Є слова, що завжди приваблюють публіку, як труби, цимбали, барабани вуличних комедіантів. Слова краса, слава, поезія мають магічну силу, що чарує навіть найгрубіші душі.
Коли все товариство зібралося, коли розмови, нарешті, вщухли, після того як, за дорученням дружини, пан де Баржетон, немов церковний воротар, що постукує своїм посохом, неодноразово закликав присутніх до тиші, Люсьєн, відчуваючи страшне душевне збентеження, сів за круглий стіл поруч пані де Баржетон. Тремтячим голосом він повідомив, що, не бажаючи ошукати нічиїх сподівань, він зараз прочитає недавно видані вірші ще не відомого великого поета. Хоча вірші Андре Шеньє вийшли друком 1819 року, в Апгулемі й справді ніхто не чув про Андре Шеньє. В цьому повідомленні побачили хитрощі пані де Баржетон, вигадані для того, щоб пощадити поетове самолюбство і дати слухачам змогу почувати себе вільніше. Люсьєн прочитав спершу "Хворого юнака", що був зустрінутий схвальним шепотінням; потім "Сліпця", поему, яка цим сірим душам здалася надто розтягненою. Читаючи, Люсьєн терпів пекельні муки, зрозумілі лише видатпим митцям або тим, кого тонке сприймання та великий розум підпосять до їхнього рів— пя. Щоб сприймати поезію па слух, необхідна святоблива увага. Між тим, хто читає вголос, та слухачами повинен установитися внутрішній зв’язок, без якого не викрешеться іскра сердечного взаєморозуміння. Коли нема душевної єдності, поет опиняється в становищі ангела, що співає небесний гімн посеред злісного реготу в пеклі,— адже в тому оточенні, де обдаровані люди виявляють свій талант, вони володіють круговим зором слимака, нюхом собаки і слухом крота; вони бачать, вони чують усе, що діється довкола них. Музикант або поет зразу відчуває, захоплюються ним чи не розуміють його; так в’яне або оживає рослина в сприятливому чи несприятливому середовищі. Отож перешіптування чоловіків, які прийшли сюди заради дружин і тепер гомоніли про справи, відбивалось у Люсьєнових вухах гострим болем; так само, як і кілька роззявлених ротів, що їх роздирали невтримні позіхи, дратували його, немов умисне скорчені гримаси. Коли, неначе голуб із ковчега, він шукав куточка, де міг би відпочити його зір, він зустрів погляди, в яких було очевидне нетерпіння людей, що поприходили сюди поговорити про корисніші справи. За винятком Лаури де Растіньяк, двох-трьох юнаків та єпископа, всі присутні нудьгували. Адже тільки тому, хто здатен розуміти поезію, може поет заронити в душу зерно, яке пустить паростки; але ці байдужі слухачі, далекі від бажання вдихати поетову душу, навіть не дослухалися до його голосу. Люсьєн геть занепав духом, аж його сорочка змокріла від холодного поту. Обернувшись до Луїзи, він зустрів її палкий погляд, і це надало йому відваги дочитати вірші до кінця; але поетово серце кривавіло тисячею ран.
— Вам здається це дуже цікаво, Фіфіно? — звернулася до своєї сусідки кощава Лілі, яка, певно, сподівалась якогось комедіантського штукарства.
— Ой! Не питайте моєї думки, любонько: тільки-но почнуть читати, в мене тут же злипаються очі.
— Сподіваюся, Наїс не часто пригощатиме пас віршиками па своїх вечорах, — сказав Франсіс. — Коли я попоїм і слухаю читання, мені доводиться напружувати увагу, а це шкодить моєму травленню.
— Бідолашний котик, — тихенько сказала Зефіріпа, — випийте склянку води з цукром.
— Чудова декламація, — озвався Александр, — але я волію віст.
Почувши цю відповідь, яку, зважаючи на англійське значення слова, було визнано за влучний дотеп ^ кілька картярок висловили гадку, що авторові треба відпочити. Під цим приводом одна-дві пари подалися до будуара.