Люсьєн мовчав, у нього пропало всяке бажання заохочувати до розмови цього служителя віри.
— Одні люди походять від Авеля, інші — від на,— сказав канонік, закінчуючи свою думку.— В мені тече змішана кров: для друзів я — Авель, для ворогів — Каїн. І горе тому, хто розбудить у мені Каїна!.. А втім, ви ж француз, а я іспанець, та ще й канонік!..
"Яка натура! Оце справді дикий бедуїн!" — подумав Люсьєн, придивляючись до рятівника, якого йому послало пебо.
Абат Карлос Еррера анітрохи не скидався на єзуїта, він не був схожий навіть на духовну особу. Невисокий, кремезний, з великими руками, з широкими грудьми, збудований, як Геркулес, він ховав під машкарою смирення погляд, здатний навіяти жах. Засмагле, наче бронзове, непроникне обличчя радше викликало відразу, ніж приваблювало. Тільки довге гарне волосся, напудрене, як у Талейрана, надавало цьому незвичайному дипломатові вигляду єпископа та синя, облямована білим стрічка, на якій висів золотий хрест, показувала, що перед вами служитель церкви високого рангу. Чорні шовкові панчохи обтягували ноги силача. Вишукана охайність у вбранні свідчила про ретельний догляд за собою, що далеко не завжди властиво простим священикам, а надто в Іспанії. Трикутний капелюх лежав на передньому сидінні карети, прикрашеної іспанським гербом. Різкі, але водночас скрадливі манери трохи пом’якшували прикре враження від досить-таки неприємних рис обличчя і зовнішності; тим паче, що канонік вочевидь намагався сподобатись Люсьєнові, він був з ним навдивовижу привітний, він лащився до нього майже по-котячому. Глибоко стурбований, поет ловив кожне слово свого супутника, кожен порух. Він відчував, що в цю мить ідеться про те, жити йому чи не жити, бо вони вже під’їздили до другої станції після Рюффека. Останні слова іспанського церковнослужителя торкнулися багатьох струн Люсьєнової душі; і слід відзначити,— на прикрість і Люсьєнові, і канонікові, котрий проникливим поглядом вивчав прекрасне обличчя поета,— то були струни найпо— ганіші, ті, які бринять від дотику ницих почуттів. Люсьєн знову побачив Париж, він знову вхопився за віжки влади, що були вислизнули з його слабких рук, він мстився! Зникла головна причина, яка штовхала поета на самогубство,— зіставлення життя провінційного і життя паризького. Він знову потрапить до свого середовища, але тепер він буде під захистом політика, підступнішого* ніж Кромвель!
"Я був сам, тепер нас буде двоє",— подумки повторював собі Люсьєн. І ось що дивно. Слухаючи Люсьєнову сповідь, служитель церкви тим прихильніше дивився на свого співрозмовника, чим більше гріхів знаходив поет У своєму минулому. Співчуття абата Еррери зростало в міру того, як він довідувався про нові й нові прикрощі та похибки Люсьсна, і ніщо його не дивувало. І все ж таки поет не міг не запитувати себе про причини, які рухали поведінкою цього виконавця королівських підступів. Спочатку Люсьєн задовольнився найпростішим поясненням: іспанці великодушні! Авжеж, іспанці так само великодушні, як італійці заздрісні та мстиві, як французи легковажні, як німці простосерді, як євреї ниці, як англійці благородні. Правда, можна подивитись на ці властиві різним народам риси і з протилежного боку. Чи в такий спосіб ми не наблизимося до істини? Скажімо, євреї заволоділи золотом, вони створили "Робера-диявола", вони грають "Федру", співають "Вільгельма Телля", замовляють картини, споруджують палаци, пишуть "ИеізеЬіМег" і чудові вірші, вони тепер могутніші, ніж будь-коли, їхню релігію визнано, і, нарешті, в них у боргу сам папа! В Німеччині з найменшого приводу запитують у чужоземців: "А ви маєте контракт?" — настільки там розвинена дріб’язкова прискіпливість. У Франції ось уже півстоліття захоплено плескають у долоні, споглядаючи на сцені історії виставу національного глупства, там досі носять неймовірні капелюхи, а уряди змінюються тільки за умови, що все лишиться, як і раніш!.. Англія відзначилася перед лицем усього світу підступним лукавством, що може зрівнятися тільки з її зажерливістю. Іспанці, які колись загарбали золото обох Індій, нині залишилися ні з чим. У світі нема країни, де так рідко вдавалися б до отрути як до засобу помсти, де були б такі легкі звичаї і такі люб’язні люди, як у Італії. Іспанці довгий час жили за рахунок доброї слави маврів.
Коли іспанець знову сів у карету, він прошепотів кучерові на вухо:
— Женіть, як і належить гнати поштових, плачу три франки за прогін.
Люсьєн вагався, сідати йому в екіпаж чи ні.
—— Прошу вас! — сказав священнослужитель, і Люсьєн сів у карету, вирішивши розбити свого супутника доводами асі Ьотіпет .
— Отче,— звернувся він до іспанця,— людина, яка щойно з дивовижною холоднокровністю розвивала міркування, що їх більшість міщан знайшла б глибоко аморальними...
— Такими води і є,— сказав канонік,— і саме тому
Ісус Христос захотів, сину мій, щоб спокуса увійшла в світ. І через те світ так жахається спокус.
— ...людина вашого гарту, думаю, не здивується, почувши запитання, яке я хочу поставити вам!
— Запитуйте, сину мій!..— сказав Карлос Еррера.— Ви ще мене не знаєте. Невже ви думаєте, я взяв би собі секретаря, не упевнившися спершу, чи досить міцні в ньому моральпі засади, чи здатний він сприйняти мою науку? Вами я цілком задоволений. Ви ще не втратили невинності, властивої тому, хто хоче накласти на себе руки у двадцять літ. Яке ж ваше запитання?..
— Мене дивує, що з такими поглядами на світ, і ви раптом перейнялися співчуттям до мене. Яку ціну візьмете ви за мій послух?.. Чому обіцяєте ви мені золоті гори? Яка вам з цього вигода?
Іспанець глянув на Люсьєна і посміхнувся.
— Зачекаймо, поки почнеться узвіз. Там ми пройдемося пішки й поговоримо на свіжому повітрі. Стіни — і навіть стінки карети — можуть мати вуха.
На якийсь час запала мовчанка, і від швидкої їзди в Люсьєна ще дужче — як то кажуть — пішла обертом голова.
— Панотче, ось і узвіз,— сказав Люсьєн, мовби пробуджуючись зі сну.
— Ну що ж, прогуляймося,— відповів священнослужитель.
Він голосно крикнув кучерові, щоб той спинив коней,
і вони вийшли на дорогу.
—— Хлопчику мій,— сказав іспанець, узявши Люсьєна за лікоть,— чи замислювався ти коли-небудь над "Врятованою Венецією" Отвея? Чи зрозумів ти всю глибину чоловічої дружби, що поєднувала П’єра і Джаф’єра? Дружби, яка в їхніх очах позбавила жінку всякої принадливості й примусила їх обох зовсім інакше дивитись на всі суспільні взаємини? То що скаже про це поет?