Втрачені ілюзії

Страница 170 из 193

Оноре де Бальзак

— Яку Луїзу?

— На графиню дю Шатле!..— Пті-Кло зробив невиразний порух.— Я маю на неї більший вплив, ніж вона думає,— провадив Люсьєн.— Але, мій друже, хоч я й можу вплинути на тих, хто тут у вас при владі, в мене немав фрака...

Пті-Кло знову зробив невиразний порух, ніби хотів запропонувати свій гаманець.

— Дякую, друже,—сказав Люсьєн, потиснувши Пті— Кло руку.— Днів через десять я відвідаю префектову дружину й поверну візит тобі.

І вони розлучилися, обмінявшись міцним потиском рук,

"А він і справді поет,— сказав собі Пті-Кло.— Адже вія божевільний".

"Правильно таки кажуть,— думав Люсьєн, ідучи до сестри.— Твої справжні друзі — тільки друзі зі шкільної лави".

— Люсьєне, що там тобі обіцяв Пті-Кло? — запитала бва.— Ти розмовляв з ним аж надто по-приятельському І Стережися його!

— Його? — вигукнув Люсьєн.— Послухай-но, Єво,— провадив він, ніби скоряючись якійсь думці, що тільки-но

промайнула в нього,— ти втратила віру в мене, ти мепі пе довіряєш, не дивпо, що ти не довіряєш і Пті-Кло. Але пе мине й двох тижпів, як ти зміниш свою думку,— додав він із хвалькуватим виглядом.

Люсьсті піднявся до себе в кімнату й написав такого листа Лусто:

"Мій друже, з пас двох тільки я, мабуть, пам’ятаю про позичений тобі білет на тисячу франків. Та ба! Я аж надто добре уявляю, як тобі ведеться тепер, коли ти читаєш мого листа, і тому кваплюся додати, що не вимагаю сплатити мені борг ні золотою, ані срібною монетою. Ні, я прошу тебе повернути цей борг у вигляді послуги, як хто-нобудь просив би у Флоріпп любовних утіх на від— шкодунання позичених грошей. У нас із тобою спільний кравець, отже, саме ти можеш негайно замовити для мене повний комплект вбрання. Не скажу, що я розгулюю в костюмі Адама, проте у світському товаристві з’явитись не можу. Тут, на мій превеликий подив, мене чекають почесті. що їх віддають у провінції паризьким знаменитостям. Мене вшановують банкетом — достоту як депутата лівих. Тепер ти зрозумів, нащо мені потрібен чорний фрак? Займись-но цією справою, пообіцяй заплатити, напусти туману, коротше, розіграй яку-небудь невидану сценку між Дон Жуаном і добродієм Діманшем, бо вирядитися по-святковому мені треба край! На мені одне лахміття: затям це собі! Надворі вересень, погода стоїть пречудова, ergo1 потурбуйся, щоб на кінець тижня я отримав чарівливе вранішнє вбрання: легкий сюртук темцо— зеленого кольору з бронзовим полиском; три жилети — один кольору сірки, другий картатий, на шотландський штиб, третій цілком білий; далі три пари панталон смерть жінкам — одні з білої англійської фланелі, другі панкові, треті з тонкого чорного казимиру; і нарешті вечірній чорний фрак із чорним атласним жилетом. Якщо ти знайшов собі яку-небудь Флоріну, доручаю їй вибрати на свій смак дві строкаті краватки. Це, зрештою, дрібниці, і я розраховую на тебе, на твою спритність; кравець турбує мене найменше. Але пам’ятаєш, друже, як ми з тобою не раз нарікали, що винахідливість злиднів — цієї, безперечно, найстрашнішої отрути (а надто для парижанина!) — винахідливість, що здивувала б і самого сатану,

досі, одначе, не вигадала способу діставати в борг капелюха! Коли у моду ввійдуть капелюхи вартістю в тисячу франків, вони стануть більш-менш доступні, але поки що в нас у кишенях має подзеленькувати золото, щоб було чим заплатити за капелюх готівкою. Ох, скільки шкоди наробив нам театр Комедії, адже завдяки йому став широко відомим отой вигук: "Лафлер, пасип-ио золота в мої кишені!" Отож я добре розумію, як важко буде тобі виконати моє наступне прохання: доклади до пакунка від кравця пару чобіт, бальні черевики, капелюх, шість пар рукавичок. Я вимагаю неможливого, знаю! Але хіба життя літератора не є неможливістю, піднесеною на рівень правила?.. Скажу тобі тільки одне: сотвори це чудо, написавши велику статтю або вчинивши маленьку підлоту, і ми будемо квити, я подарую тобі твій борг. А це ж борг честі, мій друже, й ось уже рік, як він за тобою; ти почервонів би, якби міг червоніти. Але облишмо жарти, мій любий Лусто, я справді у тяжкій скруті. Поміркуй сам: Чапля вилізла вгору, вона стала дружиною Чорногуза, а Чорногуз нині — префект Ангулема. Це гидке подружжя може багато зробити для мого зятя, який потрапив через мене майже у безвихідь: його переслідують за борги, він переховується, над ним тяжіють несплачені векселі!.. Я мушу з’явитись перед очі пані префекторової й будь-що поновити свій колишній вплив на неї, бодай почасти. Хіба не жахливо усвідомлювати, що доля Давіда Сешара залежить від пари зграбних чобіт, від сірих шовкових ажурних панчіх (не забудь про нихі) і від нового капелюха!.. Я прикинуся тяжкохворим, я ляжу в постіль, як Дювіке, щоб на час звільнити себе від обов’язку відповідати на палкі привітання співгромадян. А мої співгромадяни, друже, вшанували мене прегарною серенадою. Правда, згодом я довідався, що бурхливий захват столиці Ангумуа розбудили кілька моїх приятелів по колежу, і тоді я неабияк зацікавився питанням: скільки ж треба скласти докупи йолопів, щоб утворити поняття "співгромадяни"?

Якби ти помістив у паризьку хроніку кілька рядків про те, який урочистий прийом влаштували мені в Ангулемі, ти підніс би мене тут на кілька вершків угору. Крім того, я дав би відчути Чаплі, що я досі маю коли не друзів, то принаймні вплив у паризькій пресі. Я не зрікаюся жодної зі своїх надій і сподіваюся віддячити тобі за послугу. Якщо тобі потрібна серйозна вступна стаття для тієї або тієї книжки, я маю тут досить часу, щоб обміркувати її.

Отож іще раз кажу тобі, дорогий друже: я розраховую на тебе, як ти можеш розраховувати на завжди твого

Люсьена де Р.

Надішли посилку дпліжапсом до запптапня".

Цей лист, у якому Люсьєн знову заговорив тоном вищості,— завдяки успіху в Ангулемі до нього повернулася самовпевпеність,— нагадав йому про Париж. Після шести днів тихого провінційного життя поетова думка знов полинула до таких любих його серцю злигоднів, невиразний жаль заполонив його душу, і цілий тиждень він думав про графиню дю Шатле; нарешті Люсьєн став надавати такої ваги своєму поверненню у вищий світ, що коли надвечір віп пішов в Умо — довідатися в конторі диліжансів, чи пе надійшла йому посилка з Парижа,— він пережив дорогою всі муки непевності, як ото жінка, котра останні свої надії покладає на туалет і вже не сподівається мати його.