Ми вітаємо надзвичайно мудру й політично далекоглядну думку, подану, як кажуть, графинею дю Шатле, повернути нашому уславленому поетові титул і прізвище шляхетного роду де Рюбампре, єдиною спадкоємицею якого є пані Шардон, поетова мати. Омолодити блиском нових талантів і нової слави стародавні аристократичні роди, близькі до згасання, якнайкраще відповідає високому прагненню безсмертного творця хартії — невтомно запроваджувати в життя девіз, виражений у словах: "Єднання і забуття".
Наш поет зупинився у своєї сестри, пані Сешар".
У відділі ангулемської хроніки було вміщено таке повідомлення:
"Наш префект, граф дю Шатле, уже призначений камергером двору його величності, щоішо дістав звання державного радника для особливих доручень.
Учора всі представники влади відвідали пана префекта.
Графиня дю Шатле приймає у себе щочетверга.
Мер Ескарба, пан де Негрпеліс, представник молодшого пагона д’Еспарів, батько пані дю Шатле, нещодавно вша— новапіш графським титулом, званням пера Франції й командора королівського ордену Людовіка Святого, згідно 8 чутками, отримає посаду голови великої виборчої колегії на найближчих виборах у Ангулемі".
— Поглянь-но,— сказав Люсьєн, подавши сестрі газету.
Єва уважно прочитала статтю і з замисленим виразом
повернула газету братові.
— Ну, що ти про це скажеш?..—Запитав Люсьєн, здивований стримапістю Єви, можна навіть сказати, байдужістю.
— Мій друже,— відповіла вона,— ця газета належить Куепте, і тільки вони вирішують, яку статтю дати, а яку ні. Лише префектура або єпископство можуть щось надрукувати в ній усупереч їхній волі. Твій недавній суперник, а сьогодні префект, навряд чи настільки великодушний, щоб співати тобі хвалу — невже ти припускаєш таку можливість? А Куенте переслідують нас, прикриваючись ім’ям Метів’є, і, безперечно, хочуть притиснути Давіда, щоб скористатися вигодами його відкриття,— хіба ти про це вже забув?.. Хай там від кого походить ця стаття, вона тривожить мене. Досі до тебе ставилися тут із ненавистю й заздрістю. Тебе обмовляли й паплюжили, виправдовуючи відоме прислів’я: "Немає пророка на своїй батьківщині", і ось раптом усе змінюється, мов за помахом чарівної палички.
— Ти не знаєш, які марнославні провінційні міста,— відповів Люсьєн.— В одному південному містечку городяни врочисто зустрічали біля міської брами юнака, що всього-на-всього дістав першу нагороду на конкурсному іспиті, вітаючи в ньому майбутню знаменитість.
— Послухайся мене, любий Люсьєне. Я не хочу надокучати тобі повчаннями, але одне скажу: не довіряй тут нікому й нічому.
— Ти маєш рацію,— відповів Люсьєн, прикро вражений, що сестра анітрохи не поділяє його захвату.
А сам поет умлівав від блаженства, побачивши, що його принизливе, безславне повернення в Ангулем раптом обернулося на тріумф.
— Ви не вірите у крихту слави, що обходиться нам так дорого! — вигукнув Люсьєн після довгої мовчанки, яка тривала майже годину і протягом якої у нього в грудях шаленіла гроза.
Замість відповіді Єва тільки подивилась на брата, і цей німий докір змусив його присоромлено замовкпути.
Перед самим обідом посильний із префектури приніс листа, адресованого панові Люсьєпу Шардопові; той лист нібито виправдовував гордипю поета, якого світ прагнув відібрати в родини.
Це було запрошення на обід:
Граф Сікст дю Шатле і графиня дю Шатле просять пана Люсьена Шардона зробити їм честь і завітати до них на обід п'ятнадцятого вересня цього року.
До листа було прикладено візитну картку:
ГРАФ СІКСТ ДЮ ШАТЛЕ Камергер двору його величності, префект Шарапти, державний радник.
— Ви в пошані,— сказав Сешар-батько.— У місті про вас тільки й мови, наче про якусь поважну персону... Ангулем і Умо сперечаються за честь покласти вам па голову віпок...
— Моя люба Єво,— прошепотів Люсьен на вухо сестрі.—* Я зараз у тому самому становищі, як тоді, коли збирався ; їхати до Парижа з пані де Баржетон: я хочу прийнятні запрошення префекта, але в мене немає фрака.
— Ти хочеш прийняти це запрошення? — з жахом вигукнула папі Сешар. і
З приводу того, йти чи не йти Люсьєнові на обід до пре^і фекта, між сестрою й братом виникла суперечка. Твере-Jj зий глузд провінціалки підказував Єві, що у світському^ товаристві слід з’являтися тільки з веселим обличчяікі у елегантному сюртуці, бездоганно вдягненим. Але своэд .справжні думки вона вголос не висловила: "Куди заведе^ Люсьєна цей обід у префекта? Чого хоче від нього вищні" світ Ангулема? Чи не снують проти нього якогось підступу?"
Скіпчилося тим, що Люсьєп сказав сестрі, перше ніж лягти спати:
— Ти не знаєш, який великий мій вплив; префектова дружина остерігається журналістів, а крім того, графиня дю Шатле — це та ж таки Луїза де Негрпеліс! Жінка, що домоглася стількох милостей, може врятувати Давіда! Я розповім їй про братів винахід, і для неї нічого не варто виклопотати урядову допомогу в десять тисяч франків.
Об одинадцятій вечора Люсьєна, його сестру, матір, старого Сешара, Маріон і Кольба підняв на ноги міський оркестр, до якого приєднався гарнізонний; майдан Мюрьв вирував пародом. Ангулемська молодь виконувала се^ реиаду на честь Люсьєна Шардона де Рюбампре. Люсьен підійшов до вікна у спальні сестри і посеред глибокої; мовчанки, що запала після того, як відлунав останній куплет серенади, сказав:
— Дякую землякам за виявлену мені шану і постараюся бути гідним її. Дозвольте, я на цьому закінчу, бо Я надто хвилююсь і не в спромозі говорити.
— Слава авторові "Лучника Карла Дев’ятого"!.. Слава авторові "Стокроток"!.. Слава Люсьєнові де Рюбампре!
Після цього триразового вигуку привітань, викрикнутих кількома голосами, у вікно влетіли з вулиці три вінки і букети квітів. Через десять хвилин майдан Мюр’є був уже порожній, і там запанувала тиша.
— Я волів би, щоб мені кинули десять тисяч франків,— сказав старий Сешар, з єхидною посмішкою перевернувши та оглянувши з усіх боків вінки й букети.— Але ви під— неслн їм стокротки, а вони віддячили вам букетами; ви провадите комерцію, платячи одне одпому квітами замість грошей.
— Ось як цінуєте ви почесті, що ними вшанували мене земляки! — вигукнув Люсьєн, і вираз його обличчя свідчив, що він забув усі свої знегоди: воно так і сяяло самовтіхою.— Якби ви краще знали людей, дядечку Сешар, ви зрозуміли б, що такі хвилини в житті не повторюються. Тільки щирий захват може вилитись у подібне величе нпя!.. Такі події, мої любі матусю й сестро, змушують забути і невдачі, й горе.— Люсьєн поривчасто обняв сестру й матір, як обіймають у ті хвилини, коли радість паростає в душі могутньою хвилею і хочеться перелити її в серця друзів. ("А як нема поруч друга,—сказав одного разу Біксіу,— то сп’янілий від успіху автор обіймає свого лакея").— Ну, ну, люба моя дитино,— мовив він до Єви,— чого ти плачеш?.. А, розумію... від радості...