До контори вів досить широкий, вимощений плитками коридор, що правив ніби за вестибюль. У дім заходили крізь хвіртку; по обидва її боки виднілися позолочені мідні таблички з гербом судового відомства, на яких чорними літерами було викарбувано: Судовий пристав. Обидва вікна контори виходили на вулицю й були загратовані товстими залізними штабами. Вікна кабінету дивилися в сад, де судовий пристав, поклонник Помони, з великим успіхом вирощував шпалерні плодові дерева. Навпроти контори містилася кухня, а за кухнею були сходи на другий поверх. Дім стояв у вузенькій вуличці, за новим будинком суду, який тоді ще тільки починали споруджувати,— він був закінчений аж після 1830 року. Ці подробиці тут не зайві, вони допоможуть нам краще уявити, що стаїося з Кольбом. Ельзасець надумав з’явитися до судового пристава нібито з пропозицією зрадити за певну
плату свого хазяїна, сподіваючись у такий спосіб довідатись, які пастки налаштовують на Давіда, й остерегти його. Двері відчинила служниця, і Кольб сказав, що хоче бачити пана Дублона у важливій справі. Роздратована тим, що її відірвали від миття посуду, служниця сказала Кольбові, людині їй незнайомій, щоб він зачекав тут, поки хазяїн закінчить розмову з відвідувачами в кабінеті. Потім вона пішла повідомити метра Дублона, що його запитує там якийсь. Слово "якийсь" із такою очевидністю вказувало на селюка, що Дублон відповів: "Хай зачекає!" Кольб сів біля дверей до кабінету.
— То що ви збираєтеся вчинити? Якби нам пощастило схопити його уже завтра вранці, ми вигадали б час,— сказав Куенте-гладкий.
— Нема нічого простішого! Недарма ж його звуть Простак! — вигукнув Серізе.
Упізнавши голос Куенте-гладкого, а головне, почувши дві останні фрази, Кольб збагнув, що йдеться про його хазяїна, і ще дужче здивувався, коли впізнав і голос Серізе. "Хлопчисько, що їв його хліб!" — подумав він, обурений до глибини душі.
— Друзі мої, ось як ми з вами вчинимо,— сказав Дублон.— Починаючи з вулиці Больє та майдану Мюр’є, ми поставимо наших людей якомога далі один від одного, але в усіх напрямках, щоб уже напевне вистежити Простака. А ви знаєте, ця кличка подобається мені! Причому ми поставимо їх так, щоб він не помітив, що за ним стежать. І не спускатимемо з нього очей, аж поки вистежимо, в якому домі він збирається заховатись. Потім на кілька дпів дамо йому спокій, а там якось уранці або надвечір ніби випадково перестрінемо його.
— Що він там робить зараз? Чи не вшиється він од нас? — сказав Куенте-гладкий.
— Він у себе вдома,— сказав метр Дублон.— Якби він кудись вийшов, я про це знав би. Один з моїх помічників чатує на майдані Мюр’є, другий — на розі, біля будинку суду, а третій — за тридцять кроків від мого дому. Як тільки наш хлопець поткнеться на вулицю, пролунають їх умовні свистки, і не встигне він трьох кроків ступити, а я вже знатиму про те, що він вийшов, завдяки своєму вуличному телеграфу.
Судові пристави дають своїм шпигам почесне найменування: помічники. •
Кольб і не сподівався на таку сприятливу нагоду. Віїв тихенько вийшов з контори й сказав служниці:
— Пан Туплон, мапуть, сфільниться не скоро, то я при— йту сафтра вранці.
Як колишньому кавалеристові, ельзасцю спала одна думка, що її він вирішив негайно здійснити. Він побіг до свого знайомого, який давав унайми коней, вибрав там коня, попросив осідлати його, а сам пішки повернувся до хазяїна, де він застав пані бву в цілковитому розпачі.
— Що сталося, Кольбе? — запитав Давід, дивлячись на злякане і водночас веселе обличчя ельзасця.
— Фас оточують негітники. Трепа топре захофати ха— сяїн. Фи, пані, знаете, кути мошна його хофати?
Коли чесний Кольб розповів про зраду Серізе, про те, що дім звідусіль оточено, про участь у цій справі Куенте— гладкого, коли він змалював усі підступи, що їх обмірковують проти його хазяїна ті люди, становище Давіда постало у найзловіснішому світлі.
— Це Куенте тебе переслідують! — вигукнула нещасна Єва, приголомшена цією звісткою.— Ось чому Метів’е був такий невблаганний... Адже вони фабриканти, виробники паперу, вони хочуть заволодіти твоїм винаходом.
— Але як же врятуватися від них? — вигукнула пані Шардон.
— Якщо пані снае місце, кути мошна сахофати хасяїн, я фітфесу його тути так, що ніхто не попачить,— сказав Кольб.
— Ідіть до Базіни Клерже, але тільки, коли споночіє,— відповіла Єва.— А я навідаюся до неї зараз і про все домовлюся. За таких обставин я можу покластися на Ба— зіну, як на саму себе.
— Шпиги вистежать, куди ти пішла,— сказав Давід, який уже зібрався трохи з духом.— Треба знайти спосіб попередити Базіну так, щоб ніхто з нас не заходив до неї.
— Фам, пані, мошна піти,— сказав Кольб.— Ось мій сатум: я фийту с тому расом с хасяїн, і сфистуни поше— нуться са нами. Са фами, пані, стежити путе нікому, й фи скоренько пішіть до матмуасель Клерше. Я маю кінь, я сатофлю хасяїн на круп і... шукай фітра ф полі, тияфоль пи їх сапраф!
— Ну що ж! Прощавай, мій любий! — вигукнула бідолашна жінка, кидаючись чоловікові в обійми.— Ніхто з нас не повинен з тобою бачитись, інакше тебе вистежать. Ми прощаємося з тобою на весь час, поки триватиме твоє добровільне ув’язнення. Ми будемо листуватись. Базіна опускатиме твої листи до поштової скриньки, а я писатиму тобі на її ім’я.
Вийшовши з дому, Давід і Кольб почули свистки і повели шпигів за собою аж до застави Пале, де жив чоловік, який давав унайми коней. Тут Кольб стрибнув на коня, посадовив хазяїна позад себе і сказав, щоб той тримався за нього міцно.
— Сфистіть, сфистіть, мої люпі трусії Плюфати я хотіф па фас! — крикнув Кольб.— Хіпа фам упіймати старий кафалерист!
І старий кавалерист ударив коня острогами й помчав у поле, на превелику досаду шпигів, які не могли ні погнатися за ними, ні простежити, куди вони поскакали.
Єва пішла до Постеля, вигадавши для цього дотепний привід: просити в нього поради. Вона терпляче вислухала базікання, сповнене образливого співчуття, щедрого тільки на слова, а тоді попрощалася з подружжям Постелів і спокійно дійшла до дому Базіни, не зустрівши жодної живої душі; Єва розповіла подрузі про свої прикрощі й попросила в неї допомоги та захисту. З остороги Базіна зачинилася з Євою у своїй спальні й, відімкнувши двері, показала їй суміжну кімнатку, куди світло проникало крізь слухове віконце в даху і куди не могло зазирнути нічиб око. Подруги прочистили невеликий камін, димар якого прилягав до димаря каміна, що був у майстерні,— в ньому дівчата підтримували вогонь для прасок. Єва й Базіна застелили підлогу грубими старими ковдрами, щоб заглушити брязкіт, якби Давід щось неумисне впустив із рук; вони поставили для нього розкладне ліжко, плитку для дослідів, стіл і стілець, щоб він міг сидіти й писати. Базіна пообіцяла, що їсти приноситиме йому вночі; а що до її спальні ніхто, крім неї, не заходив, то Давід міг почувати себе тут у безпеці від будь-яких ворогів і навіть від поліції.