пій фортеці своєї вдаваної неприступності. Міркування про обов’язок, про звичаї, про релігію — то, так би мовити, їхні фортечні мури, і жінка любить, щоб її брали штурмом. У війні з наївним Люсьєном таке кокетування було зайве, він ладен був іти на приступ без усякого підбурювання.
— Я не помру, я житиму для вас, — відважно заявив він якось увечері, бажаючи покінчити з паном де Кант— Круа, і кинув на Луїзу погляд, сповнений пристрасті, що дійшла до самого краю.
Налякана швидким успіхом цієї любові, що постала у неї з її поетом, вона спитала його про вірші, котрі він пообіцяв їй для першої сторінки альбома, сподіваючись у зволіканні Люсьєна знайти привід до суперечки. Та що сталося з нею, коли вона прочитала два станси, які видались їй значно кращими за найліпші станси аристократичного поета Каналіса!
"Зегке дихання муз і пензель чарівливий Не завжди кластимуть ясний узор пестливий На вбогий мій папір,—
Л бистрий олівець коханої моєї,
Що сум і радощі несе мені від неї,
Не втомиться, повір.
Як пальчики її у цих листків спитають Про диі майбутнього, що так принадно сяють У любім колі мрій,—
Пильнуй, хай не згаса вогонь любові,
Щоб спогад радісний про мандри ці чудові,
Як небо, був ясний *.
— Невже я падихнула вас на ці вірші? — спитала вона.
Сумнів, навіянпй кокетством жінки, якій подобалося гратися з вогнем, викликав на Люсьєнових очах сльози; вона заспокоїла його, вперше поцілувіавши в чоло. Люсь— сн був справді велика людина, і вона захотіла взятися за його освіту; вона мріяла навчити його італійської та німецької мов, прищепити йому великосвітські манери, вона шукала приводу постійно тримати його при собі на злість набридливим поклонникам. Яке цікаве стало її життя! Задля свого поета вона знову звернулася до музики й відкрила йому світ звуків; зігравши Люсьєнові кілька чудових уривків із творів Бетховена, вона зачарувала його. Помітивши, як він умліває, щаслива з його радощів, Луїза лукаво спитала:
— Хіба ми не можемо вдовольнитися цим щастям?
Бідолашний поет мав дурість відповісти:
— Так.
Врешті дійшлося до того, що минулого тпжпя Луїза запросила Люсьєна пообідати з нею — втрьох із паном де Баржетоном. Незважаючи на таку завбачливість, усе місто дізналося про цю подію і вважало її настільки неймовірною, що кожен питав себе: "Невже це правда?" Зчинився страшенний галас. Багатьом здавалося, що суспільство напередодні загибелі. Інші кричали: "Ось вони, плоди ліберальних ідей!"
Ревнивий дю Шатле тим часом довідався, що Шарлотта, доглядачка породіль, не хто інша, як пані Шардон, мати, як він казав, "Шатобріана із Умо". Цей вираз було визнано за влучний дотеп. Пані де Шандур перша примчала до пані де Баржетон.
— Чи знаєте, дорога Наїс, що говорить увесь Ангулем? — сказала вона. — Оцей віршомаз — син папі Шардон, тієї самої, котра два місяці тому приймала пологи в моєї невістки.
■— Дорога моя, — відповіла пані де Баржетон, прибравши царственого вигляду, — що ж у цьому дивного? Хіба вона не вдова аптекаря? Гірка доля випала панні де Рю— бампре. Уявіть собі, що ми з вами залишилися без жодного су... На які кошти було б нам жити? Як би ви прогодували своїх дітей?
Незворушний спокій пані де Баржетон поклав край злослів’ю аигулемської знаті. Величні душі завжди схильні вважати горе чеснотою. До того ж дуже спокусливо творити добро, яке вважають за злочин, невинність тоді набуває гостроти пороку. Ввечері салон пані де Баржетон наповнився друзями, що прийшли покарати господнії ю. Вона виявила при цій нагоді всю ущипливість свого розуму. Вона сказала: якщо дворянство неспроможне дати ні Мольєра, ні Расіпа, ні Руссо, ні Вольтера, ні Мас— сільйоиа, ні Бомарше, ні Дідро, доводиться миритися з оббивальниками, годинникарями, ножарями, чиї діти стають великими людьми. Вона сказала, що геній завжди шляхетний. Вона дорікала дворянчикам, що вопи самі не розуміють, у чому їхні справжні вигоди. Одне слово, вона наговорила багато дурниць, із яких люди, не такі тупі, відразу здогадалися б, у чому тут суть, але вони тільки віддали шану її дотепності. Таким чином вона підвернула грозу гарматними пострілами. Коли Люсьєн, вперше запрошений до неї на вечір, увійшов у стару,
збляклу вітальню, де за чотирма столами грали у віст, пані де Баржетон ласкаво зустріла його і відрекомендувала присутнім, неначе королева, яка звикла, щоб їй корилися. Вона назвала начальника управління непрямими податками паном Шатле, і він остовпів, зрозумівши, що їй відомо про незаконне присвоєння ним частки "дю". З того вечора Люсьєн був силоміць введений у товариство пані де Баржетон; але поета прийняли, як щось отруйне, і кожен поклявся позбутися його, застосовуючи протиотруту презирства. Незважаючи на перемогу Наїс, її влада похитнулася: знайшлися вільнодумці, що спробували підняти бунт. За намовою пана Шатле Амелі, вона ж пані де Шандур, вирішила поставити вівтар супроти вівтаря і стала приймати в себе щосереди. Але салон пані де Баржетон був одкритий щовечора, а його завсідники були люди такі закостенілі, вони так звикли сидіти перед тими самими шпалерами, грати в той саАмий трик-трак, бачити тих самих слуг, ті самі свічники, падягати свої плащі в одному й тому ж передпокої, що любили приступки сходів не менше, ніж господиню дому.
— Ет, вони витерплять і щиглика із священного гаю, — сказав Александр де Бребіан, ставши автором ще одного дотепу.
Нарешті голова Землеробського товариства вгамував хвилювання повчальним зауваженням.
— До революції,— мовив він,— найбільше панство приймало в себе Дюкло, Грімма, Кребільйона — людей без особливого становища, як і цей віршомаз із Умо, але вони ніколи не приймали збирачів податків, яким, по суті, є пан Шатле.
Дю Шатле поплатився за Шардона: всюди почали ставитися до нього холодно. Відчувши загальну неприязнь, начальник управління непрямими податками, який заприсягнув собі тієї хвилини, коли пані де Баржетон назвала ного просто "Шатле", здобути її, став на бік господині дому: він підтримував молодого поета, заявив, що вони друзі. Цей великий дипломат, яким так необачно знехтував імператор, приголубив Люсьєпа, назвавши його своїм другом. Щоб увести поета до вищого товариства, він дав обід, де були присутні префект, головний