твоєму безталанному братові Люсьену де Рюбампре"
— Твій бідолашний брат у жахливій скруті,— сказав Давід дружині, яка тільки-но почала одужувати після пологів,-— і я послав йому три векселі, кожен на тисячу франків, терміном на один, два і три місяці. Занеси це до рахунків.
І він пішов у поле, щоб уникнути неминучої розмови з дружиною. Обговорюючи цю зловісну новину з матір’ю, Єва, уже й до того стривожена мовчанкою брата, який не писав півроку, сповнилася лихих передчуттів; вона прагнула їх розвіяти, і розпач підказав їй, що робити. На той час Растіньяк-син приїхав на кілька днів погостювати в батьків, і він розпускав про Люсьєна досить-таки погані чутки; багаторазово повторені й прикрашені язиками місцевих пліткарів, ці паризькі новини незабаром дійшли і до сестри та матері журналіста. Єва пішла до пані де Ра— стіпьяк і як великої ласки попросила в неї дозволу зустрітися з її сином; вона розповіла йому про свої тривоги, благаючи сказати правду про те, як ведеться Люсьєнові в Парижі. Не минуло й кількох хвилин, а Єва уже внала і про взаємини Люсьєна з Коралі, і про його зрадницький вчинок щодо д’Артеза, і про дуель з Мішелем Кретьєном, коротко кажучи, вона довідалася про всі подробиці Люсьє— нового життя в ущипливому переказі дотепного світського чепуруна, який зумів подати свої заздрощі й ненависть у пишномовній формі дружнього співчуття: мовляв, як співвітчизник, захоплений високими талантами одного з дітей Ангулема, він щиро вболіває за майбутнє великої людини, котра, на жаль, заплямувала себе незмивною ганьбою. Растіньяк заговорив про те, що Люсьєн припустився непрощенних помилок, що зі своєї ж таки вини він позбувся підтримки надзвичайно впливових осіб, і через те було скасовано уже підготовлений королівський указ про надання йому права носити ім’я й титул графа де Рюбампре.
— Якби ваш брат дослухався до дружніх порад, він сьогодні був би на шляху до високих почестей, став би чоловіком пані де Баржетон. Але ж він такого накоїв!.. Він покинув її, образиві їй довелося стати графинею дю Шатле — і на свій превеликий жаль, бо кохала вона Люсьєна.
— Невже це правда? — вигукнула пані Сешар.
— Ваш брат —молодий орел, засліплений першими променями розкошів і слави. Коли в орла підламуються крила, хто вгадає, в яку безодню він звалиться? Чим вище злітає велика людина, тим глибше вона падає.
Єва повернулася додому вкрай стривожена цією останньою фразою, що пронизала їй груди, мов вістря стріли. Поранена в саме серце, вона зберігала вдома глибоку мовчанку, але не одна сльоза скотилася на щічки й лобик немовляти, яке вона годувала груддю. Дуже нелегко позбутися ілюзій, що вкорінюються в нашу свідомість від самої колиски, що перетворюються на стійку сімейну традицію, і тому Єва не повірила Еженові де Растіньяку. Захотівши вислухати думку справжнього друга, вона написала зворушливого листа д’Артезові, чию адресу повідомив їй Люсьєн ще тоді, коли належав до палких прихильників Братства.
І ось яку вона одержала відповідь:
"Ласкава панії
Ви просите, щоб я написав правду про життя вашого брата в Парижі, Ви хочете знати, які в нього надії на майбутнє; а щоб спонукати мене на відвертість, Ви повторюєте слова пана де Растіньяка, запитуючи, наскільки вони правдиві. Що стосується моєї думки, ласкава пані, то я вніс би у розповідь пана де Растіньяка невеличку поправку на Люсьєнову користь. Ваш брат мучився докорами совісті, він навіть прийшов до мене з критичною статтею про мою книжку, сказавши, що не може зважитись надрукувати її, хоча непокора наказові роялістської партії загрожувала великими прикрощами дорогому для нього створінню. На жаль, ласкава пані, письменник насамперед повинен вивчати пристрасті, адже його слава залежить від того, з якою майстерністю він їх зображує; і я зрозумів тоді, що коли йдеться про вибір між коханою жінкою й другом, у жертву приносять друга. Я поставився поблажливо до злочину Вашого брата, я сам виправив ту його статтю-книговбивцю і схвалив її. Ви запитуєте, чи зберіг я пошану й почуття дружби до Люсьєна. Зараз мені важко відповісти на це запитання ствердно. Ваш брат на шляху до згуби. Поки що мені його шкода; та незабаром я буду змушений цілком свідомо забути про нього, і не так через те, що він уже зробив, як через те, що він неминуче зробить. Ваш брат — людина, схильна до поезії, але не поет; він мріє, але не мислить, він збуджується, але не творить. По суті,— дозвольте мені таке порівняння,— він наче гарненька жіпка, яка прагне подобатись. (Це, зрештою, голоїша вада французів). Задля втіхи похизуватися розумом Люсьєн пожертвує найближчим другом. Він завтра ж підписав би угоду з дияволом, якби така угода обіцяла йому кілька років життя безжурного й пишного. Та й хіба не вчинив він навіть гірше, промінявши своє майбутнє на швидкоплинні радощі відвертого зв'язку з актрисою? Юність, краса і відданість цієї жінки — бо воиа боготворить Люсьєна — досі перешкоджали йому збагнути всю небезпеку становища; адже ні слава, ні успіх, ні багатство ніколи не виправдають такий зв’язок у очах вищого світу. Та що там казати! Виникне нова спокуса, і Ваш брат, як і сьогодні, забуде про все, зваблений можливістю скороминущої втіхи. Заспокойтеся, Люсьєп ніколи не вчинить злочину, на це в нього не стане духу; але він прийме як належне уже скоєний злочин, він розділить його вигоди, не розділивши небезпек, а саме така поведінка видається особливо жахливою всякому, навіть злочинцеві. Він зневажатиме себе, він каятиметься; але трапиться нагода, і він почне знову, бо йому бракує сили волі, бо він безпорадний перед спокусами втіхи, перед найдріб’язковішими вимогами власного гонору. Ледачий, як усі, хто схильний до поезії, він вважає себе за великого спритника, бавлячись із труднощами, замість долати їх. Іноді він виявить мужність, а іноді поведеться, як боягуз, і марно було б хвалити його за відвагу, так само як і картати за боягузтво. Люсьєн — ніби арфа, струни якої натягуються чи слабнуть залежно од вітру або вологості повітря. У пориві гніву чи захвату він може написати чудову книжку і бути байдужісіньким до успіху, якого, проте, палко прагнув. Уже з перших днів свого перебування в Парижі Люсьєн підпав під вплив одного вкрай розпущеного молодика, котрий зумів зачарувати Вашого брата своїм аморальним досвідом і спритністю, з якою він долав труднощі в паризькому літературному світі. Цей штукар геть розбестив Люсьєна, він затягнув його у вир непутящого життя, яке — на біду для нього — кохання скрасило своїми чарами. Надто легко здобутий успіх — ознака слави скороминущої; не можна оплачувати однією монетою циркового блазня й поета. Ми всі були глибоко ображспі, коли Люсьєн свідомо віддав перевагу літературному шахрайству та інтригантству перед мужністю й чесністю тих, хто радив йому завойовувати успіх, а не викрадати його, виступати на арені, а не бути трубачем у оркестрі. Та ось що дивно, ласкава пані: суспільство завжди ставиться аж надто поблажливо до молодих людей такої породи. Воно їх любить, воно милується їхніми облудними чеснотами, їхнім зовнішнім блиском; воно не вимагає від них нічого, воно прощає їм усі провини, воно дарує їм свою прихильність, якою мало б обдаровувати людей досконалих, воно закриває очі на їхні вади, одне слово, воно робить із них своїх пестунчиків. І навпаки, до натур глибоких і сильних суспільство ставиться навдивовижу суворо. В такій оцінці, на перший погляд дуже несправедливій, суспільство, либонь, здійснює вищу справедливість. Воно втішається витівками блазнів, не вимагаючи від них нічого, крім забави, і дуже скоро про них забуває; але перш ніж схилити коліна перед генієм, воно вимагає від нього божественної краси. Кожному своє: вічному діамантові — бездоганність, ну а короткочасному творінню примхливої моди дозволено бути і легковажним,