Мораль, панове, ми лишім Нудотникам тверезим;
До біса з розумом тяжким,
Як наш господар — Безум.
Усі годяться нам пісні,
Як дзвонять кубки голосні:
Сам Епікур — п’яниця.
Навіщо Аполлоп мені,
Як Бахус вигляда на дні?
Життя в вині,
А решта — все дурниці.
Хто добре п’є, тим Гіппократ Вік довгий обіцяв.
Хай, доганяючи дівчат,
Нога моя й кульгав,—
Байдуже! Руки день при дні Напої точать запашні Уміло, як годиться.
Ми всі щасливі, бо п’япі,
У всіх нас голови міцні;
Життя в вині,
А решта — все дурниці.
Всяк знає, звідки взявся він,
То річ не загадкова;
Але збагнути смерть і тлін —
Зовсім даремна мова.
Тож пийте, друзі, без турбот Небесний дар на повен рот,
Нічим не клопочіться.
Короткі радощі земні,
Співаймо ж, поки не в труні:
Життя в вині,
А решта — все дурниці.
У ту мить, коли поет доспівував останній жахливий куплет, увійшли Б’яншон і д’Артез; Люсьен був геть виснажений, з його очей лилися потоки сліз, він не мав сили переписати свої пісні начисто. Коли, ридаючи, він розповів про все, що сталося, в очах його колишніх друзів заблищали сльози.
— Багато ти спокутував цим гріхів! — сказав д’Артез.
— Блаженні, хто пекло спізнав па землі, — урочисто оголосив священик.
Мертва красуня, що всміхалася вічності, коханець, який купив їй могилу за непристойні пісні, лихвар Барбе, котрий заплатив за труну, чотири свічки навкруг тіла актриси, яка ще зовсім недавно у своїй іспанській баскіні та в червоних папчохах із зеленими стрілками змушувала тремтіти від захвату повпу залу глядачів, а в дверях священик, котрий примирив небіжчицю з богом і тепер повертався до церкви, щоб відправити панахиду в пам'ять тієї, яка так уміла кохати! Це видовище величі й ганьби, видовище скорботи, розчавленої злиднями, приголомшило великого письменника й великого лікаря; вони сіли, не зронпвши й слова. З’явився грум і повідомив про приїзд панпи де Туш. Ця прегарна дівчина з витонченою душею зрозуміла все; вона підбігла до Люсь— сна, потисла йому руку і вклала в неї два тисячофран— кові білети.
— Пізно, — сказав він, подивившись па неї згаслим поглядом*.
Д’Артез, Б’яншон і панна де Туш покипули Люсьєна тільки тоді, коли заколисали його розпач найлагідпіши— ми словами, але щось у ньому паче зламалося. Ополудні весь гурток — крім Мішеля Кретьєна, який, одначе, вже знав, що Люсьєн не так сильно завинив перед д’Арте— зом, як він думав, — зібрався в маленькій церковці Бла— говіщепня; там були Береніка й панна де Туш, дві статистки з Жімназ, костюмерка Коралі та нещасливий Камюзо. Чоловіки провели актрису па кладовище Пер— Лашез. Камюзо плакав гіркими слізьми/ він урочисто пообіцяв Люсьєнові, що відкупить могилу на вічні часи й поставить колону, па якій буде викарбувано напне:
КОРАЛІ Померла в дев’ятнадцять років Серпень 1822 р.
Люсьєн залишився сам-один на цьому пагорбі, звідки було видно весь Париж, аж поки сонце не сховалося за обрій. "Хто мене тепер любитиме? — думав він. — Справжні друзі мене зневажають. Лише та, хто тут спочиває, вірила, що я здатен тільки на добрі й порядні вчинки. Правда, у мене є сестра, Давід і мати. Але що вони думають про мене там, у своїй глушині?"
Нещасливий провінційний геній повернувся на Місячну вулицю, але спорожнілі кімнати навіяли йому такий смуток, що він пішов ночувати до вбогого готелю на тій самій вулиці. Двох тисяч франків панни де Туш не вистачило, щоб розплатитися з усіма боргами, довелося ще й продати обставу. В Люсьєна та Береніки залишилося сто франків, па які вони й жили протягом двох місяців. Люсьєн весь час був у пригніченому, хворобливому етапі, він не міг ні писати, ні думати, він весь по— ринув у горе. Береніка жаліла його.
— Вам справді краще повернутись у свій край... Тільки як ви туди доберетесь? — сказала вона одного разу, почувши, що Люсьєн думав вголос, згадуючи сестру, матір і Давіда.
— Пішки, — відповів він.
— Але в дорозі треба ж буде їсти та й за нічліг платити. Коли навіть ви долатимете щодня по дванадцять льє, і то вам треба мати при собі щонайменше двадцять франків.
— Я добуду гроші, — сказав Люсьєн.
Він узяв свій одяг та найкращу білизну, залишивши тільки найнеобхідніше, і подався до Саманона. Той запропонував за все це п’ятдесят франків. Люсьєн благав дати йому бодай стільки, щоб вистачило на диліжанс, проте лихвар був несхитний. У нестямі Люсьєн побіг до Фраскаті спробувати щастя й повернувся звідти без жодного су. Знову опинившись у своїй жалюгідній кімнаті, на Місячній вулиці, він попросив у Береніки шаль Коралі. Добра дівчина, якій Люсьєн уже признався, що програв гроші, пильно подивилась на нещасливого поета і здогадалась про його намір: з розпачу він надумав повіситись.
— Та ви збожеволіли, пане, — сказала вона. — Ідіть-но прогуляйтеся, а десь опівночі повертайтеся додому. Гроші я дістану. Але гуляйте тільки па Бульварах, не виходьте до Сени.
Розчавлений горем, Люсьєн пішов блукати по місту; він дивився на екіпажі, на перехожих, він почував себе зовсім нікчемним і ще гостріше переживав свою самотність у гущі натовпу, який вирував, розбуркуваний безліччю паризьких інтересів. Поет подумки перенісся на береги Шарапти, йому закортіло спізнати радощі життя біля своїх рідних, і він відчув приплив життєвої снаги, такої оманливої в цих розніжених натур. Отож йому перехотілося зводити порахунки з життям, перш ніж він звіриться у своєму горі Давідові Сешару й попросить розради в трьох ангелів, які одні лишилися в нього на цьому світі. Отак блукаючи, поет раптом наштовхнувся па виряджену Береніку, що розмовляла з якимсь чоловіком па розі багнистого бульвару Благовіщення та Місячної вулиці.
— Ти що тут робиш? — вигукнув Люсьєн, нажаханий підозрою, яка промайнула в його мозку, коли він побачив, як причепурилася нормандка.
— Ось двадцять франків! Вони можуть дорого мені обійтися, але ви доберетесь додому, — сказала добра дівчина, тицьнувши в руку поетові чотири монети по сто су.
Береиіка зникла так швидко, що Люсьєн не встиг побачити, куди вона поділась. Слід віддати належне поетові — ці монети пекли йому руку, і він хотів повернути їх. І все ж таки Люсьєн узяв гроші — прийняв на себе це останнє тавро ганьби паризького життя.