— Франції нема й не буде, поки уряд не оголосить газети поза законом, — вів далі Клод Віньйон. — А ви з кожною годиною все більше процвітаєте, — обернувся він до Фіно. — Ви ті ж таки єзуїти — але без їхньої фанатичної віри, твердості намірів, дисципліни і згуртованості.
Всі повернулися до картярських столів. У перших променях світанку незабаром потьмяніли свічки.
— Твої друзі 8 вулиці Чотирьох Вітрів були смутні, немов засуджені на смерть, — сказала Коралі своєму коханому.
— Вони були суддями, — відповів поет.
— Судді не бувають такі занудні, — мовила Коралі.
Ось уже місяць Люсьєн щодня пропадав на звапих
вечерях, обідах, сніданках, балах — його затягло в бурхливий потік* у водоверть розваг і легкої праці. Він нічого не обмірковував наперед. Здатність зважувати за складних життєвих обставин — це печать сильної волі, якою ніколи не будуть позначені поети, люди слабкі або надто захоплені чисто духовними інтересами. Як і більшість газетярів, Люсьєн жив з дня на день, розтринькував гроші, тільки-но вони потрапляли йому до рук, жив, не думаючи про труднощі паризького життя, які час від часу пригнічували богему. Ошатністю своїх костюмів і манерами він тепер змагався з найславетпі— шпми чепурунами світського товариства. Коралі, як і всі фанатики, любила прикрашати свого ідола; вона розорялася, щоб нарядити коханого поета у той франтівський обладунок, про який він так мріяв під час своєї першої прогулянки в Тюїльрі. І ось у Люсьєна завелися чудові ціпки, прегарний лорнет, діамантові запонки, кільця для вранішніх краваток, персні з печаткою і чимало вишуканих жилетів під колір кожного костюма. Незабаром він здобув славу денді. Того дня, коли він з’явився серед гостей на світському рауті в німецького дипломата, його перевтілення пробудило потаємну заздрість у молодиків, що теж були серед запрошених на вечірку і мали славу законодавців паризької моди — таких, як де Марсе, Ванденес, Ажуда-Пінту, Максім де Трай, Растіньяк, герцог де Мофріньєз, Боденор, Манер— втль та інші. У світському товаристві чоловіки заздрять один одному чисто по-жіночому. Графиня де Монкорне і маркіза д’Еспар, на честь якої давався обід, посадовили Люсьєна між собою й навперейми кокетували з ним.
— Чому ви покинули вищий світ? — спитала його маркіза. — Він так хотів прийняти вас, віддати вам шану. Я розгпівана на вас, так і знайте. Ви заборгували мені візит, і я вас досі чекаю. Днями я бачила вас у Опері, проте ви не побажали підійти й навіть не вклонилися мені.
— Ваша кузина, маркізо, так безцеремонно дала мені зрозуміти...
— Ви пе знаєте жінок, — відповіла пані д’Еспар, уриваючи Люсьєна. — Ви поранили серце воістину ангельське і найшляхетнішу душу з тих, які мені зустрічалися. Ви навіть не вдогадуєтеся, що Луїза хотіла зробити для вас і скільки витонченого розуму вклала вона у свій задум. 01 Він би вдався їй, — сказала маркіза у відповідь на недовірливий погляд Люсьєна. — Ви, звичайно, розумієте, що її чоловік рано чи пізно повернув би їй свободу; і справді він недавно помер — як і слід було сподіватися, від нетравлення шлунка. — Але, звісно ж, їй не вельми кортіло стати пані Шардон. Зате титул графині де Рюбампре був вартий того, щоб його здобути. Тепер вам ясно? Кохання — це велика гординя, і воно має поєднуватись, а надто в шлюбі, з усіма іншими видами гордині. Якби я навіть закохалась у вас до нестями — настільки, що погодилася б стати вашою дружиною, — мені все ж таки було б нелегко називатися лані
Шардон. Погодьтеся з цим! Тепер ви познайомилися з труднощами паризького життя, ви знаєте, якими манівцями тут треба добиратися до мети. То невже для вас не очевидно, що, опікуючись вами, людиною без статку й без імені, Луїза сподівалася на успіх майже неймовірний, і тому вона нічим не могла нехтувати. Ви дуже розумний, та коли ми, жінки, кохаємо, ми стаємо розумніші за наймудрішого чоловіка. Для здійснення свого задуму моя кузина хотіла використати того нікчемного Шатле... До речі, я маю подякувати вам за втіху: я так сміялася, читаючи ваші статті, спрямовані проти нього! — несподівано сказала маркіза, урвавши свій монолог.
Люсьєн не знав, що й думати. Вже трохи обізнаний із підступністю, яка була законом у середовищі газетярів, він досі уявлення не мав про підступність світського товариства. Отож, незважаючи на всю його проникливість, він мав невдовзі стати жертвою гіркого розчарування.
— Як, маркізо, хіба ви не протегуєте Чорногузові? — спитав поет, неабияк зацікавлений останніми словами пані д’Еспар.
— Вищий овіт зобов’язує нас бути чемними з найлютішими ворогами, вдавати веселість у товаристві людей нудних і нерідко вдавати, ніби ти жертвуєш друзями, щоб у такий спосіб певніше допомогти їм. Невже ви досі такий недосвідчений? Адже ви готуєтеся стати письменником — кому-кому, а вам слід би вивчити буденні хитрощі світу. Якщо моя кузина і прикинулась, ніби жертвує вами заради Чорногуза, то вчинила вона так тільки тому, щоб використати його вплив для вашої вигоди — адже до нього прихильно ставляться в урядових колах. Ми також переконали Шатле, — сподіваючись коли-небудь вас примирити, — що до певної міри ваші випади проти нього пішли навіть йому на користь. Шатле винагородили за ті прикрощі, яких він зазнав від газет. Як висловився де Люпо, звертаючись до міністрів: "Поки газети знущаються з Шатле, вони дають спокій урядові".
— Пан Блонде запевнив мене, що я матиму втіху бачити вас у себе, — сказала графиня де Монкорне, коли маркіза замовкла, давши Люсьєнові змогу поміркувати над її словами. — Ви зустрінете в мене кількох художників, письменників і жінку, котра давно мріє познайо— мптися з вами, — панпу де Туш, одну з тих талановитих натур, які так рідко трапляються серед нас, жінок; ви неодмінно зробите їй візит. Панна де Туш — або Каміль Мопен, якщо хочете — має один з найславетнішпх салонів у Парижі, вона казково багата. їй сказали, що ви так само гарний, як і розумпий, і вона помирає від бажання побачити вас.
Люсьенові лишалося тільки висловити палку вдячність, і він окинув Блонде заздрісним поглядом. Між графинею де Монкорне, цією знатною світською дамою, і Коралі існувала така сама різниця, як між Коралі й вуличною повією. Обличчя графині — юної, вродливої, розумної — чарувало сліпучою білістю, притаманною жінкам з півночі. її мати була уроджена княжна Шер— белова, і перед обідом посол ушанував графиню де Монкорне щонайчемнішою увагою.