Втеча від себе

Страница 41 из 117

Самчук Улас

— За моїми, кажу, теоріями, природа не терпить хаосу і що ми потрапили до нього контрачинно. Нас розбито і віднято державність. І взято в полон. В полоні не можна шукати ладу. Кругом дроти. От ви лиш гляньте — там той мур і те "Смерть фашизму". Вони, знають. Ц їх зброя. Ми для них мишва, яку треба зловити в пастку. А там на верхах, вершителі, для яких наш хаос їх союзник, це спілка і змова. Але й тут є вихід, — казав спокійно Нестор, мов би ці слова йому вже набридли.

— Ану... Ану... Який. Поставте точку, — квапився Жеваго.

— Світ! — кинув Нестор це слово, мов би зробив тому ласку.

— Неясно, неясно. Світ, але не ясно. У світі всячина. Дехто воліє в лоб кулю, ніж світ. І де ж там, скажете, Дніпро? — лементував Жеваго.

— Я не маю, приятелю, готових на це рецептів, лиш знаю, що наші Семени Григоровичі засиділись по своїх харковах до затрати перспективи і їм потрібно провітритись. Для того, щоб що-будь зрозуміти, треба думати, для того щоб думати, треба щось розуміти. Щось сказати і щось чути. Це обмін речовин. А скажіть, буд ласка, мудрий донбасцю, чи ви там у тому Донбасі, де стільки "кують сталь", могли отак на вулиці сперечатися про Семена Григоровича? Коли ви голосували 99,8 процентів? Не знаючи хто він, що він, для чого він. То у вас в голові, признайтеся, була тьма. Навіть і не хаос. Тьма. Ви казали: чорт його бери. Яке моє собаче діло. Мене он чекає черга, потребую штани ...

— Ха-ха-ха! — розсміявся враз Жеваго.

— Приємно це чути. Люблю веселих людей, — казав Нестор.

— Ви згадали чергу. Колись розкажу. Феноменальний досвід. І ви думаєте, що з нас все таки щось буде, простоявши три покоління в черзі? — казав Жеваго спотикнувшись на вибоїні дороги.

— Будемо тікати. У світ. З урядів, з театрів, зі спортових грищ, з армії. Ось і тепер якась мудра рука сипнула ними повною пригоршнею. Йдіть, мовляв, харків’яни, київляни, львів'яни, шукайте, мішайтеся, дивіться, бачте — говорив Нестор, ніби грав на струнах гітари, якусь знану коломийку.

— Ви оптиміст. Ви оптиміст. Люблю оптимістів. Якийсь грецький філософ, чи не Аристотель часом, мав сказати, що з оптимістів вийшли вавилонські вежі і навіть піраміди. Похвально, похвально... Бо я трохи, грішним ділом, залицяюсь з песимізмом. Заліз під саму шкуру, — говорив Жеваго і дивився здовж річки берега і механічно, зниженим тоном, пробурмотів: — Така погодка а я не на річці. Чи ви любите ловити рибку? — запитав він зненацька.

— Залиш мрежі своя і стань ловцем чоловіків, пригадуєте, хто це казав? — питався жартом Нестор.

— І жінок, і жінок. Не забудьте жінок. Але це не для мене. Для мене досить форелів. Тут їх ловив і Ґете. Приходьте колись. Погуторимо. — казав Жеваго.

Перед ними виник Тавбах, там зараз при вході, в невеличкому будинку, критому чорною черепицею його кватира, яку роздобув йому Нестор у вдовиці, яка ходить також в чорному на знак того, що два її сини, пішли здобувати "раум" для "фатерлянду" і не вернулися.

Такий час. Жеваго з родиною також пішов і також не повернувся... Чоловік його тещі, відомий професор ботаніки Тената, зробив те саме. Такий час. Люди відходять й не повертаються. Жеваго пропонує Несторові зайти до нього і поглянути на останню його картину, на якою він працює цілу дорогу від Макіївки до Ваймару і особливо, каже, добре працювалося під бомбами Берліну. — Знаєте, —— каже, — той бункер біля Ангальтербангова? Я й там малював. Збирав типаж. Думаю дати картину "Ідилія бункерів".

А коли зайшли, застали там Ірину в товаристві Марії Жеваго і Наталії Федорівни Тенети, жінки сиділи біля маленького, заваленого посудом, столика, пили чай і курили скрутки тютюнової потерухи завезеної сюди ще, мабуть, з Донбасу. Тепер тут на тютюн голод, "на картки" належиться лиш дві цигарки на тиждень, але в Жеваго завалявся вузлик тієї потерухи. Це справжній скарб. Жертвоприношення. Жінки виглядають, як весталки біля вівтаря Аполлона.

Простора кімната, четверо мешканців, двоє вікон — вітальня, їдальня, спальня й ательє художника гармонійно до того включені, а коли їх питали чи вони вдоволені, то Наталія Федорівна, дуже чітко відповідала: — За таке в Києві билися. А коли мого чоловіка арештували, мене викинули просто на вулицю. А була зима.

Що на таке скажеш. Простір заставлений картинами, а одна з них стояла по середині кімнати на валізі підперта сковородою у підрамку мальована олією — краєвид степу хвиляста річка, головаті верби, дві рябі корови синє небо з хмаринами "дідів" на обрію. За винятком тих "дідів", що виглядали погрозливо, все решта — мир, лад, благодать і треба дивуватися, як цей мінорний акорд міг потрапити до бурхливої течії втікацтва. Вимагалось коментаря. Виявилось: той степ, та річка, ті верби, ті рябі корови і навіть ті "діди", це залишки буржуазного бачення явищ, якого тепер не існує, небезпечний ідеалізм, небажані рефлексії, заперечення соцреалізму. За таке, та ще й в Донбасі, лиш одна нагорода; каземат, ім'я рек — Соловки, у гирлі Північна Двіна, що на морі Білому. Десять років і баста.

Така ось, мость пане, трагікомедія. І спробуй це зрозуміти. Нестор вдивляється в цю веледію і справді ввижається, ніби степ, та річка, ті рябі корови насичені бунтом. То ж це Донбас, димарі, димарі, а тут сонце, білі діди, молоко. Небезпека велика. Динаміт, що може зірвати революцію Жовтня.

Нестор посміхається, Жеваго посміхається також. — Вам подобається? — питає невинно Жеваго. — Шедевр! — відповідає Нестор. Жеваго щасливий, його сірі очі блиснули.

Опісля, всі разом пили чай і Наталія Федорівна оповідала, як арештували і вивезли її чоловіка, як вона залишилась бездомною, як блукала по Києву в пошуках притулку, як, опісля, збирала лічничі зела, як їздила з цим на Полісся, як зробила з цього наукову працю, я намагалася її видати, як це їй при обшуку забрали і не повернули.

Час йшов швидко, а коли Нестор з Іриною залишили Жеваг, вони все таки мали добрий настрій. Почули й побачили шматок людського... Зрозуміло. Але разом це була також сповідь. Тягар душі. І поділити його з кимсь близьким давало приємність. В дорозі повернули на луг, йшли здовж річки, говорили про картину з рябими коровами, про Київ, про Наталю Федорівну. І минав ще один день. Сонце спокійно западало за контур верхів Ваймару.