— Давненько, давненько не бачились! — говорив Водяний, потискав обидві Іванові руки і сяяв, як дзеркало, на яке падало сонце.
— А ти все в отаманах. Похвально! — бубонів Іван.
— А ти, бачу, тріюмф і трофей великих аліянтів! — вторував Водяний.
Рухнули спогади, кожний з них "побував", що й казати, і в наслідку резолюція: вимарш на село Трьобдорф, сім кілометрів на південь до ставки пана отамані і гідно з парадами, цю пропам'ятну дію відзначити. Кликали також Нестора, але той — вибачте. У нього засідання.
На цей раз, вже не так комітету, як його зверхництва. З генеральною аґендою: переворот. Випав з головства великий харків’янин Семен Григорович Гоременко, ставленик ,,Організованої громадськості", а залишену щербину заповнив сотник армії УНР в екзилю, Олександер Сидорович Кузьменко. На перше око ніякого тут дива. Люди цього, здається, спокійного племені, як ніщо, люблять такі процедури і готові робити їх хоч би й щодня, але в тому таїться і щось судьбоносне. Управляти імперією у якій не заходить... Ба, чи краще ніколи не сходить, сонце, розсипану не лишень на руїнах Ваймару, але й по всіх континентах світу, куди складніше завдання, ніж було Rule Britania. Конденсація розбитих сердець, плетиво порваних надій, розпач зґвалтованих воль. Представмо це в цифрах і вийде універс горя. Людину залито горем, як оселедець маринадою, все в ній просякнуто гіркотою... Жужм пошарпаних пристрастей, вихор фантазії, які гаснуть при кожному дотику реального.
Розбита, поневолена, вирвана з ґрунту істота тратить привілеї свобідного вибору. Лишається спротив, протест, бунт, деструкція... Елементи, з яких годі дати форм ладу. Це було також темою розмови Нестора й Луки Жеваго, коли вони цього вечора пішки верталися з Ваймару до Тавбаху.
Лука Жеваго не політик... Мирний мистець-маляр, експресіоніст, родом з Донбасу, лагідної вдачі, середнього росту, лисого чола, сірих очей, член "Організованої громадськости" харків’ян. — От ви, — говорив він, ступаючи легким, танечним кроком зі своїм пім'ятим, порожнім на плечах наплечником, з яким, за звичкою, не розставався від часу бомбардування, — згадали Гоременка, його обрано демократично, більшістю голосів, хотіли приподобатись Америці, там же така мода і, здавалось, гаразд. Але Кузьменко "генеральний секретар" тієї громадськости, а наша доба породила особливу породу генерального секретарства, це сучий син, щ,о потрапить не лишен писати протоколи, а й загнуздати сто вісімдесят мільйонів населення. Чортяка високого вольтажу. І кожен тихенько, щоб ніхто не почув, себе питає: як це могло статися? І пояснює, хто як вміє, переважно ніяк. Сталося. Сатанинське навождениє. Найкраще мовчи, корися, тремти. Але як подумати... Скажіть мені, будь ласка, Несторе Павловичу, чи у нас можлива якась інша форма управління, ніж те гемонське секретарство? От подумайте і скажіть.
На це питання, Нестор направду почав думати. І вагався щось казати. Жеваго це помітив. — Правда? — казав він тоном спокусника, — що нема відповіді. Хочете сказати — демократія, та язик не повертається. Так от з нами. Хотіли підлабузнитись єнкі, голосували таємним, припало Гоременкові, а вийшов Кузьменко. Ви, мовляв, там скільки хочете, 99 кома 9 процентів, а я тут Я. І о тобі демократія. Такий вже стиль. Дух. Традиція. З давен-давен. Хто, скажім одверто, поставив на ноги то колос — Росію? Я, один раз, будучи на Соловках, завдав таке питання одному рускому, а той подивився на мене грізно і каже: хіба ти, таку твою мать, не знаєш, що це був цар, да Єрмак, да Сибір. Раб був, каже. На горі і внизу. Від мужицького постола до двоголового орла — рабство. Чистої, як сльоза, культури.
— Але ви знаєте чому впав Гоременко? — запита спокійно Нестор.
— Та знаю. Я йому казав: Семене Григоровичу. Вас вибирали головою комітету, а не прем'єром уряду. Ви знаєте, що прем'єрство вже заняте. А він мені: те ваш прем'єрство не варте фунта клоччя. Що воно робить? У нас тут — дивіться народ. А я йому: Семене Григоровичу. Для цього вас вибрано. Помогти народові. А та уряд. Його створено за Української Народної Республіки. В Києві. Він нас очолює. А він мені: той там уряд! Нікого він не очолює. Хто його визнає? У нас тут у Ваймарі дванадцять партій і ніодна з них не йде з урядом. Це анархія. Мусимо зробити з цим лад. Думаєте, кажу, що ті партії підуть з вами? А він визвірився, ніби я його вкусив. Підуть-не-підуть, не будемо їх питати. Ми з них зробимо ягнят. За нами школа. Школа то школа, Семене Григоровичу, але де ваш Сибір? — кажу йому спокійненько шовковим тоном. А він ще вище підняв голос: ми дам з ним раду і без Сибіру. Ми демократія. Нас більшість. А тут Америка. А чи не думаєте, кажу, що всі ті дванадцять партій це саме кажуть? І що кожна з них має вже свого прем'єра? І свій уряд? Ми з Харкова! — викрикну Семен Григорович. І то так, що мене потрясло. І я зрозумів: дух, стиль, традиція. Візьміть любого Семена Григоровича, розкрайте його голову, от хоч би, як кавуна, і побачите: хаос. Земля була невлаштована і дух Божий ширяв над нею. І його зняли. І прийшов Кузьменко. Ставленик уряду. І може це добре. Кажуть, що партії роблять зустрічі, шукають "порозуміння", лишень горе в тому, що там такі ж Семени Григоровичі. Не з Харкова, так зі Львова. З Кобиляк, Коломиї, Таращі. Міст у нас — слава Богу. А як ви, Несторе Павловичу, на це дивитесь? Ви, здається, з Луцька.
Нестор Павлович уважно слухав і це задиркувате питання його сполохало. — Яз вами погоджуюсь, — сказав він поспішно.
— Але чи є з цього який вихід? — питав той зосереджено, мов би цілив у певну мішень.
— За моїми апологетичними теоріями безвихідного виходу не існує, — говорив Нестор, виминаючи відповіді з наміром виграти час для думки.
— Говоріть зі мною одвертіше. я з Донбасу, — казав на це Жеваго.
— Що торкається хаосу, у нас на заході говорилось про це добрих двадцять п'ять років, — казав Нестор.
— І до чогось договорилися? — перебив його швидко Жеваго.
— Властиво, до Семена Григоровича. Твердої руки. Героїзму. І на цьому базувалися наші аспірації.
— І що добазувались?
— Хаосу.
— Виходить, що хаос — наша плянета. Це, кажете, вихід?