До будинку входилось бічним, кухонним входом з прибудівкою, яку можна було колись звати ґанком, тож то тепер це лиш обшльогана стихіями спорудка, призначенням якої було тримати на собі розгалуження здичілих, повзучих рож, які почували себе тут зовсім вдома і відплачувались за це вибухами краси прикметної для невгамованої природи.
Навіть той, зараз за будовою, шматок городу гуляв дозвільно. Спочатку Іван, було, обурився, мовляв, марнується така благодать і чи не варто заповнити її корисною рослинністю. Пролилось чимало потів і все це забуяло картоплинням, бурачинням, цибулинням, капустинням, ген включно до сонячничиння, але у висліді, як навідалась осінь, Іван переконався, що його поти пролиті не раціонально, на його продукти нема збуту, для цього тут, мовляв, існують великі фірми і між ними, таким кустарям, як Іван, нема місця. Це ринок, це біржа, це розміри. Тутешні фермери йому сказали, що тільки у великих розмірах це тут оплачується, а поза тим, це лиш для домашнього вжитку.
Іван з цим годиться. Він переходить на домашні рейки, отак для розваги, щоб "забити час". Щось подібне сталося і з другим його підприємством — скотарством, яке він, було, затіяв поставити на ноги. Море незужитого пасовиська, трава в пояс, чи не було б доцільним завести кілька десятків ось таких тварин Божих, що їх величають бичками. Ціле літо пасуться над річкою, а на осінь продав і маєш свіжий гріш в додаток до його старечої пенсії. Задумано — зроблено. Минулого літа його пасовисько зарясніло біло-чорними, куцорогими, лінивими тваринами, які десь там самі паслися, самі з річки поїлися, самі під кущами глоду таборили і, здавалось, це лиш самі ростуть там, мов гриби після дощу, доляри. Та коли прийшов час збуту, ринку, біржі, цін — шкода й думати. Забагато метушні і ледве покрились видатки... А фермери знов те саме, мовляв, рентується лишень у великих розмірах. Іван це розумів і він би дав собі з цим раду, але ж його роки. І нема потреби. За його хліб-сіль дбає Оттава, а ферма Протон це лиш місце під ясним сонцем для відпочинку й роздумувань. Так воно й має бути.
Іван залишився сам у товаристві здоровенного псюри, якого назвав Негусом і цього, здається, йому вистачає, самітність стала для нього наркотиком і необхідністю, бо коли ти сам, ти краще бачиш свою істоту в часі й просторі, мов той порізьблений ієрогліфами обеліск на площі Конкорд в Парижі.
Саме чогось такого і шукав Іван після свого бурхливого минулого. Затишку, твердого ґрунту, безпеки. Раз на тижні запустив ,,Фольксваґена", майнув до найближчого містечка, вступив до Ей-Джі-Ей, нагорнув соли "Віндзор", цукру "Вестекен", муки "Фор розес", молока "Карнейшен", кльозетного паперу "Сван" і ти вдома. За все твоє тут буття, ти ще не бачив як виглядає поліцай, ані не знаєш чи така порода людей взагалі тут існує... І навіть тяжко щось таке розуміти. Ніяких приписок, ніяких пашпортів, мов би птах, що прилетів, посидів де йому хотілось і полетів далі.
І ти дивуєшся, тобі хочеться це збагнути... І порівняти з іншим, що зісталося там за тобою. І шукати розв'язки питань, які, здається, ясні, близькі й зрозумілі, одночасно загадкові і далекі, як плянета Сатурн.
Зимові вечори, горіючий ватран, глибокий фотель, чашка чаю і завали думок, що проходять, мов би на екрані фільму. Ви сидите, закриваєте очі, але бачите... Обличчя, речі, довкілля, кольори землі і неба, дня і ночі, сходу і заходу... Чуєте запах повітря, розораної ріллі, спів птаства. Непомітно постає з туману хутір... Як воно все близько, простягни лиш руку... Смереки при в'їзді, старий штахет, гілля антонівок, що переливаються через нього, тінисті горіхи, що розпаношились хмарою глибині саду, і стежка до пасіки, і купи косатих лілей, і кущі кропиви-жижавки по краю старого, занедбаного суничника. А ті он поля, зліва луг, справа ліс Гісин. Йдеш, було, ранком, босі ноги, холодна роса і пугукання пташки-бугая з далекого лугу. Перед тобою черідка худоби — тяжкі, ліниві з порожніми вим'ями корови, кількоро легких, мов би готових до танцю, теличок, пара впертих, зарозумілих бичків і все це разом спокійно, порипуючи ратицями, мандрує вузькою дорожиною поміж двома стінами зеленої пшениці, яка починає, ось-ось, "вибивати колос", в напрямку Гісена, де то на схилі видніє широка шматка сірого пару.
Бути пастухом, вставати разом зі сонцем, для хлопця десяти років ніяка радість, але тепер, з висоти і віддалі років це щось, як подих тепла серед морозного дня. Саме те вставання, з-поза темного лісу, жовтогарячого кола огню, наповняє тебе містерійною силою щастя. Ти, мов би загоряєшся сам, і мов би світиш. Без ніякого особливого наміру ти починаєш співати, мов би ти був частиною пташиного хору, що розпочав свій концерт у глибинах темного лісу.
І все тут довкруги це ти сам. Весь той там хутір. Древній кудесник, весь в білому, батько... Суцільна, простота, незломна воля, невпинна послідовність, основа основ будівлі буття. А ген далі каскади сонця, чар вечорів, матінка ніч, осокори Придніпров'я, що виступають в тумані вечора, облиті задумою і зорі — ясні і гострі спеціяльно для цього краю сотворені.
І він сам в тому... Рослий, здоровий... Ходив на Дніпро, ловив у плавнях окунів, зникав на вечорницях... І його в Черкасах гімназія, яку на сьомому році демонстративно лишив, бо "вирішив бути господарем", а "не лізти в пани", йти по слідах батька — найпочесніша справа, бо ж то решта братів — хто куди, Софрон "вдарився на легкий хліб", "подався в город", щоб опинитися в Омську чи Томську кондуктором Дально-Східньої залізниці, а Петро вже з Двоклясового училища виявив нахил художника, від слова "худо", як дражнився Іван, а Андрій, Андрійко, Андрійчик, мамин пестунчик, Танін мазунчик, так той вже з раннього рання кинувся "в стихі", спочатку під Пушкіна — "Зіма, крєстьянін торжествуя", а там несподівано перейшов "на вірші" і повісив на стіні своєї кімнати подобизну лисої людини з підписом Шевченко. З цього й почався хутір, як і "та Україна", на "тій мові"з якої Іван покпивав добродушно, особливо коли 1901 року, повернувся "з москалів" і приніс поручника артилерії запасу.