Була ніч, мабуть північ, вони скоро доїхали до табору "Смерть фашизму", де було дуже рухливо, саме тоді увігналися якісь польські офіцери з американським військовим поліцаєм, які намагались знайти якихсь там своїх громадян, таборове начальство було заняте, вони з батьком були змушені чекати збоку між натовпом, освітлення було досить слабе, і вона почала розглядатися, як воно й що воно, і між тим батько відійшов, а в той час до неї підступив шофер, який їх привіз і стишеним голосом сказав:
— Слухайте, дівчино... Якщо хочете — можу вам помогти.
Вона на це й схопилася.
— Поможіть, ради Бога — поможіть!
— Йдіть, — каже, — до мого он авта, воно порожнє, входьте до заднього сидження і лягайте на дно. Будьте обережні. Я зараз маю виїжджати.
На роздуми чи здивовання не було часу, вона негайно кинулась до авта, що стояло збоку в тіні, втиснулась до середини, згорнулась у три погибелі, прилягла до дна, скоро почула, що на неї було щось накинуто, і також скоро загарчав мотор. При виїзді з брами маленька зупинка, шофера щось питали, він щось відповідав, вона була ні жива, ні мертва, але це тривало секунди, машина рушила кудись, їхала, брала швидкість, час тягнувся, вона почала боятися, хто його зна, хто він і що він і куди він її везе, але по часі машина зупиняється й вона чує:
— Ей, дівчино! Можете вставати. — І вже по українськи, бо до цього часу він говорив лиш по російськи, і в голосі чулася довірливість. Було темно, стояли бо-зна де, як звичайно руїни, а шофер каже:
— До чорта з ними! Я також не збираюся вертатися, мені того досить, надивився, що не забуду до смерти. Спочатку воно все йшло добровільно, але дедалі люди почали сперечатися... Далі боронитися. Їх хапали... У таборі вже нема місця сісти, а їх тягнуть і тягнуть, поведінка жаська, людей б'ють, як худобу, деякі намагалися тікати, їх ловили і тут же стріляли за будинком, скидали до ями. Багато самогубства. Минулої ночі в сусідньому селі ми приїхали брати жінку і знайшли її з петлею на шиї. Щоб не лишати слідів, ми забрали її до табору і вкинули до загальної ями. Треба мати чортяче серце, щоб таке бачити і з ним годитися, мені того досить, кінець! Тепер лиш скажіть, куди з вами? Маю, між іншим, дівчину, і ви могли б прилучитися до нас, їдемо на захід, сюди скоро прийдуть "визволителі".
Пропозиція була приваблива, але Віра була так перелякана, що боялась всього, у нього те авто, за ним можуть шукати, до того, Віра не мала зі собою нічого, крім того, що на ній, а тому треба було шукати нових виходів з положення. Думала про Врінґлерів, про тітку Татяну, також про Нестора, і пригадала Сашка з його пропозиціями, вона знала його як людину, його до неї відношення, знала де він жив, а тому... Сталося і сталося добре.
— Я була винятково щаслива, — казала спокійно Віра. — У цій співпраці таких грізних сил я врятувалася, мені ж було три й пів року, коли мене вперше, серед зими й ночі, викинуто з моєї рідної хати... І ось щойно тепер я знайшла її знову. Бути гнаним, під загрозою, не знати чому і за що... У такій атмосфері, повірте мені, не тяжко стратитись. Але мені щастило... І завдячую за це Сашкові. І тут не лишень те матеріяльне, розуміється, що і це дає особливу приємність. Але головне, ми віднайшли себе духовно... То ж ми були призначені на відпадки... До звальної ями. І це був Сашко, що відгадав це одразу, знайшов він мене не випадково. Він знав становище наших батьків, зрозумів їх приречення, збагнув помилку їх взаємин і забажав хоч би частинно це направити. Ми походимо з ним з різних історичних просторів, ми різні біологічно, але наша спільна катастрофа народження, змусила нас зробити компроміс. Я слабо розуміюся в питаннях родової спадковости, для мого батька, це мало не трагедія, для моєї бабці Марії це було б єрессю віри, це саме, можливо, повторили б й рідні Сашка, але ми, як вирвані з ґрунту істоти, відчули, збагнули, зрозуміли, що раз нас породжено на цей світ, ми повинні знайти в ньому й відповідне для себе місце. І ми його знайшли.
Таке ось говорила Віра і, здавалось, що їй хочеться перед Нестором себе виправдувати. Тож між ними, свого часу, відогралась своєрідна драма серця, яка без сумніву, не залишилася без наслідків на її життя взагалі, і причиною цього була їх спроба оборони перед тим, що сталося пізніше. Спроба поквапна, розпачлива, але дуже органічна і, мов крик природи, зухвала.
Нестор відповів на це глибоким мовчанням, у якому відчувалось таке ж глибоке розуміння. Слів не було. Це виходить поза межі вислову, але це факт. Намацальний, гострий, вражаючий. Атмосфера плянети це мусить в собі розчинити, тому наша воля також... Віра це, здається, розуміла й зрозуміла і дивилася на Нестора дружнім поглядом, що нагадував їх минуле.
Ця розмова забрала їм годин зо дві, невдовзі появився і Сашко з Наталочкою — гарненька, кароока дівчинка у червоній сукеночці, білих панчішках і чорних, лякових черевичках. Підбігла до Нестора і запитала:
— То ви той дядько з Канади?
— Так, це я. А ти Наталочка? — відповів Нестор. Наталочка зніяковіла, вагалася, що їй ще сказати.
— Чи ви знаєте того віршика? Чи знаєте того віршика? — запитала вона несподівано, і цим вирвалась зі свого зніяковіння.
— Може ти скажеш якого?— питав Нестор.
— А того... А того... "Питаються жабенята найстаршої жабки", — пояснила Наталочка.
— Ага. Про того пана, що ,,в жупані і чоботях і все ходить по болотах", — казав Нестор.
— Уму, — хитнула Наталочка головою.
— Наталочко, — озвалась Віра, — може ти скаже дядькові того іншого віршика?
— Якого, мамо?
— А того... Мова рідна ...
— А! А! Знаю. Чекай. "Мова рідна, слово рідне... хто вас забуває... той у грудях не серденько, а... а... лиш камінь має", — продеклямувала Наталочка.
— Браво! — викрикнув Нестор і заплескав в долоні.
— Це віршик, — казала Віра, — якого вчив мене ще старий наш учитель Афоген в Каневі, я також деклямувала його при гостях, та одного разу мені сказали, що того віршика деклямувати не слід. Я питала чому. Як виростеш — будеш знати. І от ми виросли. І знаємо. А тому хочеться, щоб це знали також наші діти і діти наших дітей.