— Є! І це цікаво. Він там має своєрідний привілей. Точкою його опертя є ріг вулиць Ст. Мішель і Расін.*( * Де було, 1925 року, вбито С. Петлюру.) Довкруги цього все там обертається. Організації, преса, бібліотека... І кожний українець, що відвідує Париж, відвідує також і ріг Ст. Мішель і Расін. Ми з Вірою там бували й бували, у ресторані на Расін 9, де він обідав, ми часто обідали також, у магазині на Ст. Мішель "Сто тисяч сорочок", у якому була куплена та сорочка, що її прошито семи кулями, ми купували також, я зробив панораму з тераси коледжу де Франс на вулиці з готельчиком, де він жив і, здається, тяжко повірити, але для українця, якого б переконання він не був, той факт являється центром Парижа і це, я переконаний, так буде доки Париж Парижем, а українці українцями.
Для Нестора ця мова ще одна несподіванка, Сашко, здавалось, говорив спокійно, але коли наливав чарки, рука його нервувалася. Увійшла Віра і внесла розрядження, сказала, що Наталочка гарно спить, що відправила "бейбі-ситер"-ку, похвалилась, яка у них гарна дочка, підносили чарки вже втрійцю і відчувалася велика інтимність, ніби ці троє людей пов'язані таємницею чогось більшого, ніж звичайні людські взаємини.
І у них тут дуже затишно і дуже безпечно, їх мова нічим не гамована, нема питання, якого б вони боялись торкнутись, по часі перейшли, наприклад, на мистецтво, якого тут стільки й переважно абстракт і цікаво, чому Сашко, така вишукана конкретність, борсається в тих туманностях. Для Сашка це ніяке питання. По-перше, це мода, по-друге — дійдено до краю ясности... Далі туман. Не так ще давно, людина знала, що Господь Бог взяв шматок глини, дихнув і плюнув на неї, і вийшов месьє Адам. З Адама, той самий кудесник, вийняв ребро, дихнув і плюнув і вийшла мадам Єва, зовсім готові для вжитку. То ж то тепер, це процедура міленій, туманність, еволюція, якась креатура в подобі оранґутанга, з якої протягом десяти тисяч років вилазить, скажемо, Бетговен. Амбіція мистецтва проникнути в ті джунглі.
— Бачите того он кретина з опалими, як коромисло, руками, бульбастим носом і вузьким чолом на довгій шиї. Це Аполлон. Нам хотілося затерти ясність того суб'єкта, повернути його в туманність минулого, затупати ногами, набити в морду. Що це мені за такий бог? Подавай кретина, хай живе неясність. Діти народної школи хапаються наркотиків... Ликнув пілюльку і ти в тумані, тисяч років далеко, такий тобі пітекантропу, що метушиться, кричить, протестує, шукає справедливости. От вам і Париж сьогодні... І Сартр, і Пікассо, і Торес, — говорив Сашко і помахував правою рукою з розчепіреними пальцями, ніби диригував оркестрою.
— Так, — казав він резолютно, — дійдемо до краю ясности... Далі туман. І нові абстракції... І взагалі кумедія, мость пане... Але ж, Несторе Павловичу! Ми нічого не чуємо від вас — схопився Сашко піднесеним голосом.
— Бо ти, здається, монополізував всю мову, — відповіла на це Віра.
— Але ж ні. Вибачте. То ж цікаво... Що ви, де ви, як ви? — заатакував він Нестора.
А той, що в солодкій дрімоті пригублював свій бурбон і з приємністю вислуховував Сашкові трелі, — спурхнув, ніби сполоханий з квітки метелик і не знав на яке питання скорше дати відповідь.
— О, я! — казав він ліниво... Пестун долі. Знайшов шматок плянети, який зветься моїм, заосмотрився, як кажуть, громадянством Деї Ґрація Реґіна Великої Британії, здобув над головою дах, під дахом стіл, на столі "Ремінґтон" і чого, скажете, людина мого штибу, може потребувати більше.
— Той ваш "Ремінґтон... Це інтриґує. Прозрадьте, що він хоче сказати світові? — грайливо питав Сашко.
— Існує, наприклад, такий сомнамбулізм — Київ-Москва-Варшава, мій "Реміґнтон" заплутався в тому по вуха. Або то хто ми і що ми, як етнічність. Старе, як світ — "ким і за що закуті", набридле говорення в набридливих умовах, але ось для нього виринають нові аспекти. І виявляється що в тому говоренню безліч недоговореного. Віками з нас настирливо ліплено своєрідну породу людей — пів людина, пів осел, пів... Взагалі — креатура... Матеріяли раба в дусі. Герметично сепарованого від поля діяння нормальної людини. І дійшло до того, що наша територія стала символом провінціяльности, геть включно з ,,матір'ю городів руських", як ви кажете, Києвцем, людина росла духово не ввись, не вшир, а вглиб і тим самим ми стали тундрою карлуватого рослинства.
Це стало проблемою. Переважно забороненою. У двадцятих — тридцятих роках вона спричинила погром влади, партії, комсомолу. Але ось ми користаємо з особливого привілею, мій "Ремінґтон" з ласки Деї Ґрація Реґіна Великої Британії, безоглядно цим занятий, — говорив, бавлячись словами, Нестор.
— І, видно, не страшить його ніяка їх залізо-бетонова цензура, — підкинув до цього Сашко.
— Лиш підбадьорює... Бо свідчить, що одне наше слово сильніше ніж ціла їх словесна буря, що бушує та ось скоро пів століття. Це прекрасно! Це прекрасно! День у день, рік у рік, десятиліття в десятиліття говорять, кричать, співають... Дивізії такої, сякої і он такої поліції, сотні дивізій армії і бояться-бояться, трясуть штанятами... Ну ж і скажу вам чудо-юдо на землі. Ура! Ура! Ура! — розкричався також і Нестор. Він вже був під враженням бурбону і пора була під тим самим враженням, годинник витанцьовував десь другу ночі, коли вони вирішили зробити підсумки минулого дня і віддати данину відпочинкові.
Нестор дістає своє місце для цих справ у просторі робочого кабінету Сашка. Все тут насичене доторкально наглядною думкою і не дивлячись на нерухомість, видається все в русі, мов би збиралося до лету. Словники, енциклопедії, монографії, річники журналів, папки ілюстрацій, картини в рамах, картини без рам, картини на мольбертах, зошити шкіців, течки проектів. Ось воно де те золото, що з нього вилито ціле це мешкання дев'ятнадцятого поверху мангеттенського хмарочосу. І все воно першорядної якости, найкращих видань найсолідніши фірм, найпотужніших розмірів.
Постіль Нестора — широка, розкладна канапа, біла і зваблива. Сашко з Вірою провели його до самої її зверхности, побажали доброї ночі. Він утомлений, час пізній, але розставатися з цим таким днем все ще не хочеться. Все тут зваблює. Насупроти он двоє завішених тяжкими, сірими фіранками вікон і вони запрошують. За ними, в глибині, висоті й широті ночі космос, гіганти будівель, галактики світла, провалля, в глибині якого рухливі точки машин, моргання реклям, циферблят годинника, показник температури, які підказують, що це друга година ночі і шістдесят один ступінь Фарангайта. Нестор стояв і дивився, в уяві оберталась плянета з її океанам дива і в тому це гігант-місто поставлене тут з волі людини. І він був вдоволений. Здавалося, що і він сам, у якійсь мірі, до цього причетний.