— Думаю, — казав на це Нестор, — що комусь з нас в голові не хватає якоїсь клепки. Питання, не об'єктивних обставин, а суб'єктивних до них підходів.
— Це по-професорськи, — казала Віра, — скажіть по школярськи. Просто, ясно, зрозуміло. Раз і назавжди скажіть мені, чи я, наприклад, маю в голові всі клепки, чи мені їх трохи бракує? Ну, скажіть. Я перед вами... На лаві підсудних. Ви суддя, — лебеділа весело Віра.
— Звідки ви це взяли? Який з мене суддя? Хіба це справа клепок?
— А чого? А чого? Ну, то скажіть одверто.
— Чорт зна чого. Ви дика лошиця скитського степу і які тут клепки.
— Такий комплімент! А чи не думаєте, що ми та всі такі?
— І думаю, і знаю.
— Це чудово! Нарешті і я знаю. Дикуни, живемо імпульсами, здираємо один з одного шкуру, бо так нам хочеться, але ж там університети, —• гомоніла Віра.
— Недавно один професор такого університету оповідав мені, як його судили за те, що його жінка спекла печиво, що мало форму паски. До речі, це було в політехніці, де мала б домінувати математика.
— Пригадую, пригадую... У нас в консерваторії політграмоту викладав дядя, що нагадував жабу-ропуху. Не говорив, а квакав, і виквакував, що засади пролетарської моралі не визнають буржуазних норм поведінки. І справді, не визнають. Нічого не визнають. Навіть самі себе. Вчора ще був портрет, сьогодні нема портрета. На стіні тільки ясніша пляма. А що, скажіть, сталося б, коли б я знов туди вернулася? — говорила Віра.
— Плянета перестала б крутитися, Юпітер зірвався з осі і запурхав довкруги Кремля, мумія Леніна ожила б ...
— Несторе! Ви цинік циніків, я поважно! — перебила його Віра. — Учора я була в батька і він заявив, що забере мене, хоч би в кайданах. Там, каже, твоя мати, твій брат, твій дядько, твоя рідня.
— Це зворушливо, — перебив її також Нестор.
— Цинік, цинік, цинік! Для вас це жарт! — викрикнула Віра.
— Замовкаю, дорогенька, обвинувачення, як кажуть англійці, at rest,*( * На спочинку.) а древні римляни казали est modus is rebus, це значить, що все має свої межі, мій цинізм також втомлений, — казав Нестор грайливо, хоча в тому відчувалися і нотки скорботи і бажання з цим скінчити.
Віра однак не здавалася, її наміри агресивні: — Ну чому, ну чому? — казала вона наполегливо, дивилась на нього жадібно, з нервом, готова, здавалось, на нього кинутись, душити, вдарити. Хотіла щось особливе сказати, але сказала зовсім інше і банальне: — Учора я весь день провела зі Сашком. Знаєте, що він мені пропонує? — Сказала і гейби злякалася, гостро глянула на Нестора, що він на це.
— Напевно, щось цікаве, — відповів Нестор без зворушення.
— Пропонує одруження і Париж, — майже викрикнула Віра.
— Браво! Єдиний, реальний голос в цій нашій голосній ситуації, — говорив Нестор, який чує це вдруге.
— Ви не перечите? — викрикнула вона знову.
— Продовження вашої дороги. То ж ви виїхали з ним з Києва. Сталася перерва, але вона ось...— говорив Нестор, але в той самий момент сталося щось гостро несподіване. Віра зірвалась зі свого місця, кинулась на Нестора з викриком — досить! і вдарила його по щоці... Ті самій, що знедавна потерпіла від її батька. І одразу пустилась бігти геть. Нестор зірвався також, погнався за нею, наздогнав її швидко, схопив за руку, зупинив різко.
— Стійте! Що з вами?
— Досить! — викрикнула вона, вирвала свою руку і пустилась знов бігти. — Не смійте за мною! — крикнула вона на бігу.
Нестор відчув, що це вже не гра, тому залишився на місці... Прикро вражений... Зніяковілий... Дивився їй у слід, аж поки вона навмання зникла в гущі рослинства. Відчував жаль... І тягар... Почуття вини. Але не гніву. Так сталося... Прийшло і пройшло. І кінець.
Йшов в тому ж напрямку де зникла Віра, без стежки, через гай, оглядався чи не побачить де її — даремно… На узліссі, де починається засіяне житом поле, сполошив серну — живе, бистре сотворіння, яке миттю зникло в кущах, вийшов на широку, втоптану стежку, що вела в напрямку міста.
Побував в комітеті. Евакуація там головна справа, німецька міська управа погодилася дати два автобуси місткістю на 32-х людей кожний і тепер вимагалось обчислення, як вивезти ними понад тисячу тих, які не мають можливости виїхати іншими засобами комунікації. Мета — провінція Гессен-Насау, що належить до американської зони окупації.
Відділ Нестора вже ліквідовано, він безробітний, його співробітники, або вже подалися далі на захід, або чекають черги на автобус. Амбуляторія Татяни Водяної також в стані ліквідації, але сама пані доктор все ще на своєму посту у білому халаті. Коли Нестор зайшов до неї, вона одразу спитала чи не знає він, що сталося з Іваном і Вірою. Вони вже не бачили його кілька днів і по всьому видно, що він їх уникає. А Віра мала зайти сьогодні, але не зайшла... І це їх тривожить. Нестора це також тривожило, але він не мав відваги сказати про свою пригоду з Вірою з надією, що це виясниться само від себе.
Хотів бачити Сашка, і тому пішов на обід до "Елефанту", де той, звичайно, буває. І також даремно. Ні Сашка, ні Віри. Лишень кілька знайомих, стурбованих облич з тими самими запитами — "куди їдемо?".
Додому вертався Нестор біля години шостої, в дорозі раз-у-раз його зупиняли. Те саме "куди їдемо", або "як їдемо". Для декого це вже відоме. Ручний возик, пара друзів, повільний крок, навігація Вест. Інколи це гурт випадкових супутників, інколи одинцем з торбою за плечима і ціпком в руці, мов на прощу. І все до заходу сонця, отуди, де воно ховається. В обійми ночі.
Наступна доба минає для Нестора в турботах. Зночі поняла хандра, почуття тривоги. Здавалось, — їх змагання даремні, що сили ворожі в перевазі. Таке інколи "находить" і затемнює ясність. Темно. Довкруги темно. Не видно доріг у вихід. Згадував також Віру. Недобре, дуже недобре, що воно так скінчилося. Хотілося б щось направити... І знати як.
Тож то наступного ранку, у четвер, за дуже кольорової погоди, коли пішло на першу спеку з температуро понад двадцять, Нестор вибирається до Ваймару, при виході на головну дорогу все оглядається чи не побачить де радісного, свіжого, молодого обличчя, що його так часто тут зустрічало, але на цей раз... Вибачте, йшли, як звичайно люди... Багато облич, але ніде Віри. Ні. Вона таки відійшла. І, мабуть, назавжди. Питання лиш куди. І це тривожило.