— Але ж скажу, сестро, голубці! Століття вже їх не бачив, — озвався Іван.
— А чи пригадуєте хто у нас найкраще робив голубці? — питала Татяна.
— Як не пригадувать... Наталка. У мене в Чіб'ю вона заправляла хазяйством, — говорив Іван.
— А як це потрапила вона до Совєту національностей, та ще й від зирян? — питала Татяна.
— Навчила їх гнати самогон з клюкви, а ті з вдячности й проізвели. Там же все "липа"*(* Фальш.) — говорив Іван.
— Це нагадує Мошка, що "ісполнял" негра в Комінтерні, — говорив Микола Іванович.
Почувся сміх, перейшли на анекдоти, Іван почав крутити з недопалків цигарку, до нього підсів Микола Іванович, Таня прибирала зі столу, Ірина з Вірою їй помагали, до Нестора несміло підійшла Мар'яночка і показала йому свій празький альбом фотознимок — табори, пластуни, Карпати, марші, танці.
Починало вечоріти, засвітилась електрика, Ян висловив бажання їхати, на що Татяна заявила, що він може їхати, всі ж решта лишаються. Ночувати? Тут? Але де, але як? — Отут... Покотом, валетом, — підбадьорювала Татяна. — А як завтра додому? — Пішечком. Ніженьками. Тут всі дорослі, — гомоніла Татяна.
У висліді — Ян урочисто возсів на козла і погнав свої битюги з двору, Татяна відійшла до своїх господарів позичати патефона, козацтво-лицарство згуртувалось біля Івана з наміром почати нові філіппіки. Віра з Мар'яною примістилися біля відчиненого вікна з виглядом на город, де вже цвіли нарциси, відцвітали вишні і намірявся цвісти бузок. Погода виходила знов на рівень весни, сонце сідало за широким будинком клуні з обіцянкою, що завтра можна сподіватися продовження сьогоднішнього.
Зі своїм пластовим альбомчиком, Мар'яна оповідала Вірі, що це таке пласт і що це Прага, як там жилося. Багате, старе місто, великі магазини, повно товарів, найновіші моди... Товариство, зустрічі, танці... Вчились в гімназії, розуміється — українській. У Празі були і українські школи, це демократія, кожний міг, як хотів, думати що хотів, читати, належати, до яких хотів партій. Її батько належав до товариства українських інженерів, до Історико-філологічного товариства, до Державного центру УНР. Що це УНР? Українська Народна Республіка, що постала за революції в Києві, яку москалі розгромили, але яка існує і до цього часу на еміграції. Чи чула Віра щось про Петлюру? Не багато. Там це ім'я заборонене.
Віра здивована, така дівчина, а стільки знає, багато з того Віра чує вперше, от хоч би національні свята — Крути, Першого листопада, Двадцять другого січня, Базар. Про все це у них говорилося, ось як сьогодні, одверто по різному. Знали про їх рід — хутір, діда, батька, дядька Андрія, Сопрона, Петра. І також про неї — Віру.
Віра вражена, схвильована, Мар'яна це розуміла, вона чула, що "там" все таке заборонене, ніяких таких згадок, ніякої політики. — А про що ви думали й говорили там? — питала Мар'яна. — О, як дістати суконку, як стати в чергу, "що там дають", закордонні фільми, закордонні переклади письменників... — відповідала Віра. — Але там закордоном завжди ганять, — казала Мар'яна. — Усе, що там ганять, сприймається добре, — відповідала Віра. — Там панує культ закордону, це мрія, — говорила далі Віра. — А чи знають там щось про нас тут? — цікавилась Мар'яна. — Не багато. І не дуже хочуть знати. По перше, це заборонено, по друге це... Ти не повіриш... Заздрість. Ми тут для них зрадники, але не "родіни"... А їх лиха. Ми повинні були терпіти з ними разом. Ми тут розкошуємо, "по кавярнях", у той час, коли там гинуть... — казала Віра, чого Мар'яна не могла зрозуміти і на що не знаходила відповідного слова.
Увійшла знизу Татяна і перервала їх мову. Без патефона. — Знаєте, — казала вона, — у них там таке... Сидять і плачуть. Сьогодні здалися їх армії, у них там два сини, один на сході, бояться, що він не вернеться. Я подумала — не гаразд нам у їх хаті тепер бавитись. Як би це виглядало. Обійдемось без музики.
Усі з цим годилися, навіть стишили мову, час минав і так швидко, у цьому маленькому світі так багато великих зацікавлень... Поважною головоломкою було, як розмістити всіх спати, за даними, які мала до своєї диспозиції шефка цього генерального завдання, — всі вони мали б зміститися у одній цій кімнаті, за винятком Івана, якого пощастило примістити десь там внизу цього дому. — О, скільки разів нам так приходилось. У дорозі... І ще гірше. Тут бодай не має алярмів, — вибачливо поясняла Татяна. Ірина квапилась їй на виручку; — Ми в Києві, родиною з трьох людей, жили п'ять років у пів кімнаті розділеній килимом, за яким жила ще одна родина.
•— У нас на хуторі було, наїде гостей, — казала Татяна. — На хуторі... Теж мені порівняння, — казав Микола Іванович. — А що б ти думав. Улітку ще горище, клуня, шопа, а в зимі світлиця, куль соломи, покотом. — Змістимось! — резюмував Микола Іванович. — Отже, ахтунґ! На мою команду! — казала Татяна. — Іван унизу, Ірина й Нестор — матрац на помості, Віра й Мар'яна — ліжко. За винятком Віри, всі годяться, вона не може спати у двійку на одному ліжку, тому коректа: Віра також поміст, сливе під ліжком Мар'яни. Як же я буду через тебе перескакувать? — питала Мар'яна. — Нічого. Ти можеш літати, — казав на це Микола Іванович.
Стелилися, гомоніли, сміялись, роздягались жінки — чоловіки одверталися, роздягались чоловіки — жінки одверталися, убиральня по сходах внизу, світло одразу за дверима, Ірина зовсім побіч ліжка Водяних, Нестор по середині помосту, біля нього, замість нічного столика — валіза, за валізою постіль Віри. Речі складали, хто де міг.
Біля години дванадцятої офіційно й остаточно починається ніч, гасне світло, глибока темнота, трохи згодом до високого вікна починає вкрадатись світло місяця, з темноти вилазити контури предметів, як також залишки мови.
— А знаєш. Віро, — чути шепіт Мар'яни, — там, під моїм ліжком я бачила мишу.
— О! Не кажи! — реагувала одразу Віра.
— Що ти, Мар'яно, вигадуєш! — сердилась Татяна. — Там ніяких мишей.
—•Я їх направду боюся, — скаржилась Віра.
— Там біля тебе Нестор Павлович. Він тебе оборонить, — озвався Микола Іванович.
— Під моїм омофором, виходить, мають знайти схоронище аж дві жертви цього терору, — відповідав Нестор.