— Давайте отак, — вказав він на пригірок вкрити зеленою пшеницею, по якій ще недавно гарцювали американські танки і полишали за собою виразні сліди.
— Біжимо! — як стій викрикнула Віра.
Звернули з дороги і бігли стежкою під пригірок. Вітер дув зліва, пшеничка мрижилась, краєвид за ними ширшав і по часі, засапані зупинилися. — Бачите? — питав Нестор. Перед ними долина, річка, протилежне взгір'я, автошлях, по якому туди і назад пробігали верхи силуетів джіпів. І світило поміж хмаринами гостре сонце.
— Бачу, — казала Віра з приложеною до чола долонею.
— Що ви бачите? — питав її Нестор.
— Не кажіть, не кажіть... Щось надзвичайне, — казала напружена Віра.
— Ті там на горі машини. То Америка. А внизу Ільм. Річка. В ній вудив Ґете. А чи бачите оту там точку під вільхами на закруті? — говорив театрально Нестор.
— Бачу, бачу. Рибалка, — швидко казала Віра.
— Диригент Горенко. З Києва, — казав патетично Нестор.
— То він, то він. Пізнаю, — захоплено кричала Віра, мов побачила чудо. — Я чула в Києві його хор. Цікаво, чому й він тікає, йому там не було зле, — говорила вже спокійніше Віра.
— Йому хотілося половити рибку в Ільмі, — казав усміхнено Нестор.
— Но, но, но! Це не жарт. Несторе! Осініть!
— Його хор звався, здається, "Думка", — казав сповільна Нестор.
— Ха, ха, ха! — розреготалась чомусь Віра.
— Вам, бачу, весело, — зауважив Нестор.
— Ні. Вибачте... Це не те. Я щось згадала. Ну? "Думка". Так що?
— Може він переконався, що така назва там не на місці.
— І тому втік?
— Може й тому.
— От і все?
— От і все.
— Що ж він буде робити тут?
— Як бачите. Ловити в Ільмі рибку, вволю надуматись. Там це люксус, а тут думай, говори, кричи.
— "Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться" — заспівала враз Віра стертим сопраном звернена вбік долини, але одразу це урвала, підбігла до Нестора. — Це я для нього. Чи ви знаєте, що я також співачка?
— Чую. У вас цікавий голос.
— Стерся. Не було вправи.
— Що значить стерся? Скільки вам, бабцю, років?
— О! Багато. Рахуйте. На кожний мій рік кладіть десять. Роджена... Чекайте, чекайте. Коли я роджена? Двісті десять! Завтра... Ні, після завтра... Несторе! Після завтра мені двісті десять років Ґратулюйте! — викрикнула Віра, кинулась на шию Нестора і впилася устам в його уста.
Нестор збентежений, цей жест загострий. Уста гарячі, вогкі, жадобні. Рвучко її від себе відорвав. — Віро! — вирвалось у нього погрозливо.
— Це вам за бабцю. Будете сердитись — дістанете ще... Але ж, Несторе. Мені двадцять один рік. Я повнолітня. Змилуйтесь.
— Але мені двічі стільки, дитино, — говорив спішно Нестор.
— Запізно, запізно, мій тату! Дякую за зміну мого родочислення, це не поможе. Краще — біжім далі.
Схопила його за руку і вони бігли навпростець пшеницею, розчервонілі й засапані, добігли до віядуку, де ще недавно ховалися від літаків і де ще валялися порозкидані предмети, що служили за сидження.
— Несторе! Більше не можу! Хо! — відсапувалась Віра і з розгону присіла на кам'яній брилі.
— Маєте ви сірники? — навздогін питав її Нестор.
— Еврика! Огню! Давайте огню! — вигукувала Віра і зірвалась на ноги.
Кинулись збирати все, що могло горіти, незабаром з того постала купа, яку вмить обернено на багаття, що диміло, горіло, тріщало, а спричинники цього засіли насупроти на куснях старих шпал, будь що говорили, з будь чого сміялися, Нестор пригадав, як то у їх селі, зночі під Великдень, хлопці й дівчата робили біля церкви багаття — залишки давнього культу огню, що очищав, аж до неба і спалював на землі всі нечистоти та приносив урожай добрий... А за християнства, це пов'язано з багаттям у преторії Пилата, коли Христос стояв на суді перед ним, на подвір'ю преторії горіло багаття, біля якого чекало висліду суду чимало всілякого люду, а між ним також один з апостолів Христа, що його розпізнала одна дівчина і голосно прозрадила, що він належить до прихильників підсудного. На це апостол мав сказати: не розумію, що ти говориш. Але опісля його розпізнали також інші, на що він відповідав: не знаю чоловіка того. Це повторилось з ним тричі, але за третім разом, це було вже опівночі, заспівав десь збоку півень і тоді апостол пригадав слова його учителя звернені до нього на Тайній вечері: "Аще же алектор возопіє троєкрати і ти, Петре, отречешся од мене". Апостол засоромився, "ізшед вон і плакася горко".
Віра, що уважно це слухала, запитала: — Чому то апостол так ні з сього, ні з того, зрікся? Здається, він був один з вибраних.
— Мабуть, зі страху, — відповів Нестор.
— Чого він боявся? Тоді ж НКВД не було. Лиш мале підозріння. А скажіть; як би ви на таке реагували?
— Можливо, Вірочко, так само, — каже через вогонь Нестор.
— Чому? — питала Віра з гострим, на це слово, натиском.
— Бо це страшно. Не належу до хоробрих.
— О, не вірю. Я знаю ,що ви не боялись налетів, — казала Віра.
— Але боявся б тих біля багаття преторії.
— Але ж чому?
— Бо вони страшні. Фактично, за Христом не було ніякої вини і Пилат його не осудив. І умив навіть руки. Але його розп'яли.
— За що ж, ви думаєте, його розп'яли?
— За те, що він порушив правила суботи... Що звав себе сином Божим.
— І це вся його вина?
— Дуже велика. І Петро це знав. Ви згадали НКВД. Сьогодні, мені один київський професор розказував, що його мало-мало не розп'яли за те, що його жінка, у день бувшого Великодня, спекла печиво на подобу паски. це вже, рахуйте, щось, як дві тисячі років після Пилата. Так. Я не боявся налетів, але НКВД боюсь. І боюсь смертельно.
— Але ж чому? Ви ж його не переживали.
— Петро також не переживав розп'яття
— Про що ж фактично тут ходить? — майже з розпачем питала Віра.
— Я вже сказав. Про суботу.
— Ну, жартуєте... Не у нас.
— Як же не у нас? А у кого ж? У турків? Професора судять за...
— Чекайте, чекайте, — перебила Нестора Віра. — Давайте розберемося. Професора судять... Професора судять... Напевно комсомольці. Так. Це у нас бувало... Але ж це комсамольці. Сливе діти. Який там їх суд. Я сама до них належала, мене виключили за відмову якраз бути прокурором. Це щось, як... як, — Віра не знаходила слова як це назвати і їй поміг Нестор: — Як преторія Пилата, що кричала розпни! Це ви хотіли сказати?