— Та і ти... Та і ти... Коли це ми востаннє? — бурмотів Іван.
— Ой, давно! Ой, давно! Чи не був це Великдень? Дев'ятнадцятого ...
Татяна все дивилася і все не вірила, таке неймовірне, "такий, як і був", а пізнати годі, по ньому пройшли колонами роки, їх чоботи залишили сліди, він стоптаний, затоптаний, міцний кістяк обтягнутий твердою обволокою на двох міцних підпорах.
А все таки це Іван. Простягни лиш руку. Доторкнись. Чверть століття їх ділив смерти рівний простір, але ось сталося. На цій ось рівній дорозі. Сонце і люди, птаство.
— Ну, а де ж Микола? — намагався отямитись Іван.
— Удома. Він ще не зна... З дочкою.
— У тебе дочка?
— Мар'яна. У пам'ять твоєї. Чотирнадцять років.
— Нарешті, нарешті... Ну і от... А тепер? Хіба до мене? — тупцяв незграбно Іван і, щойно тепер, помітив Нестора. — Несторе Павловичу! За вами слово! То ви, виходить, знайомі.
— Розуміється. Давні, — казав Нестор. — Святкуємо. Шкода, що не маємо оркестри. Прошу до нас! — тон настрою говорив Нестор.
Пропозиція прийнята, Іван заявив, що у нього в'язка харчових карток, Татяна заявилась, як сила фінансова, з провіянтом пішло гойно, магічна Іванова піжама, відкривала найтвердіші серця бауверів, чудодійно з'явились прекрасні тюрінгські "шінкен", однаково, як "на картки" так і без них, за пів сотні окупаційних марок вичарувано пляшку самогонної яблунівки, перейдено від Нестора з Іриною на помешкання Івана, а там, господиня дому, як довідалась про що мова, запропонувала навіть свою чистеньку, давно не вживану, їдальню з креденсами та іншими приналежностями таких місць, а це значило полірований стіл, біла, як перший сніг, скатертина, м'які стільці, старовинні, з діда й прадіда, кришталь й порцеляна.
Іван на таке лиш закліпав очима, після його бухенвальдів, це справжній шок, товариство важно розсілось, наливались і підносились чарки ,,за зустріч", не обійшлось без спічу Нестора, патетично-зворушливого з особливим підкресленням приречености такого моменту, після чого полились повінню запити, згадки, розважання, Іванів лінивий язик вийшов з норми. — Питаєш, що я робив, — відповідав він на запит сестри, — робив багато, а наслідок оця блюза, — вказав він на своє одіння. —•Божевільний час. Що можеш досягти в будинку божевільних, мене впхнуто туди, як дурного барана, вернув гори, засипав багна, тяв тайгу, прокладав рейки, а знаєш, сестро, для кого? Для гада, який садовив мене "на стул", сім днів не дав спати, обернув у метелика. Уяви, твій брати пурхає метеликом. А чи пригадуєш нашу Наталку? Її батька комсомольці тягнули за ноги і били дрюками, а доки той не дав дуба. А її, в телячих вагонах, вивезли до Зиранії, а чи повіриш, що вона тепер депутат Верховного совєту від тієї землі. А чи пригадуєш нашого Мишка? Що "кров на всіх фронтах за власть совєтів, проливав", що казав було; Іване! Для таких як ти одно лиш місце в савєцком союзє — Сибір. Дак його також вивезли до Зиранії за саботаж і зриви в колгоспі ім. Леніна, а опісля розстріляли в таборі, де я верховодив. Або, чи пригадуєш такого всеросійського ліберала, який сварився з царем за допущення безцензурно писань Леніна, непоправного супероптиміста графа Демідова? Якого ліквідували також і також у моєму таборі. чи знаєш за що? За троцкізм. Троцький одного раз в його маєтку грав проферанса і забрав всі його коні. Отаке то, сестро. Брали і брали, не було таких, що не брали — Троцький не Троцький, Бухарин не Бухарин. Я переконаний, що не помри завчасно сам той лисий — забрали б і його і також за троцкізм. То ж і мене за це потягли, як тільки зробив своє, бо троцкізм став центром центрів тієї бісовщини, декому не хотілося, щоб у майбутніх маніфестаціях на Червоній площі, на першому пляні несено подобіє Мефістофеля з довгим носом та еспанською борідкою, замість узьколобого, з довгим носом, павіяна з люлькою.
Питаєш, що з Андрієм? Єдиний з нас, що упреподобився. Заховався у тінь страху, або флегму цинізму, що внутрішньо стати нічим, а зовнішньо манекеном обчіпленим бляшками. Давненько ми з ним не бачились, він, було, приїжджав мене навідати в Ухт-Печорську, щоб написати "Кров Девону", але коли, за Єжова, мене зняли то запроторили до Володимирської, відтоді, ми один для одного перестали існувати. Я лиш інколи, з глибини тюремщини міг чути по радіо його голос, що закликав громадян померти "за родіну, за Сталіна". Почалась ,,атєчественная", яка мене фактично звільнила, бо познадобились інтенданти, за мною водилась організаторська слава, ну й мобілізнули... Що й завело мене до Бухенвальду... Та це вже з іншої опери, залишимо його на по-друге.
Ну, а Сопрон, а Петро? Цих запуржило, занесло, запозасипало. Думаю, що з Петра не багато зісталося, він, було, перенісся з бульвару Шевченка на Хрещатик, а Хрещатик зірвали. А портрети, що давали йому ордени, пішли на злом — кому потрібні тепер подобизни Будьонного чи Ягоди.
То ж то Сопрон... Танечко! Чи не був це примірник гідний палати лордів. Скільки то загинуло з ним доброго, керенківського демократизму, Учредительного Собранія з князем Львовим на чолі. Пригадуєш, скільки зіпсув він нам крови тими соціялізмами, але коли б ти бачила його за батька народного, Сталіна рідного, ти ахнула. Сів. Як згнилий мухомор. І зник. Десь за Тобольськом, за Омськом... Його загриз його ж соціялізм на корню — царство йому небесне, — розбалагурився Іван, підливав собі і іншим до чарки з виразним наміром, бодай раз в життю, наговоритися по самі вуха.
Татяна додавала наснаги, питання сипались і сипались, то ж цікаво, то ж лице в лице з правдою, до якої не було доступу. А Іван, хоч і намагався бути Іваном, сирі недоступною фортецею мовчання, на цей раз розкис, розм'як, розповзся. — Питаєш — Канів? Хутір? — продовжував він трагіпрезирливо. — Будинок на Полтавській... Пригадуєш? Запав по коліна. Старики також. Не можу сказати, як там тепер... Їх було троє... Щасливі, що залишили їм той курник, величний Микола Степанович борюкається з якоюсь недугою в горлі, Марія Олександрівна живе "до революції" й "по революції", як там воно по-по революції і "великій отєчественній", сказати не нам, але напевно це ще один універсальний голод.