Але все таки Іванові, будь-що-будь, не хотілось коритися. Нескоримість — закон його раси. А знаючи "своїх", єдина рада; брутальність контра брутальність, розторощ крісло на його черепі і постав точку.
А тому, коли Івана, по кількох днях, знов таки покликали до самого начальника СМЕРШ-у і знов за доби нічної, він увійшов на ту арену з виглядом тореодора, яки виступив на бій з биками. Впевненого, рішучого, добре голеного, на всі ґудзики защіпнутого. Начальник, на його вигляд, просто таки розлився компліментами.
— Ну, от... Ну, от... І прекрасно. І правильно. Причесався. Так і видно, що хоче сказати правду без ура штихів. Ось тут і списочок того, за дозволом сказати, комітету виз-во-лення і що нам залишається, це приложити під ним твій підпис і діло в шляпі, — воркутів той, мов голуб перед голубкою, підкладаючи Іванові лист паперу.
— Начальник! — озвався на це Іван голосом, мов би він мав діло зі звичайним шулером карт. Той підняв різко голову і насторожився. Іван же продовжував: — Знаєш, братику, що? У нас по нужниках не видно паперу, от би цей твій спосочок якраз би там пригодився...
— Сучий ти, таку твою мать, сину. — гаркнув той так рвучко, що з його пухнастих уст бризнула слина... Схопив зі столу револьвера і з розмаху вгаздилив ним ту саму щоку Івана, що потерпіла знедавна і ледве пригоїлась.
— Сержант! — крикнув начальник розпачливо.
А Іван, було, похитнувся, але схопив стільця, що стояв біля нього і шпурнув ним на начальника. Увігнався сержант, за сержантом ще двоє військових, схопили Івана під руки і рвонули до виходу.
— До карцера! Розстрелять! — гістерично кричав начальник, а Івана з грюкотом тащили вниз по сходах, з його обличчя стікала кров, його сорочка заплямилась червоними стьоками... І так його гнали порожньою, нічною площею і опинився він у квадратному, два кроки, просторі з бетонною, по кістки з водою, долівкою, де вже стирчало дві людські постаті, з яких одна ще трималась на власних ногах, а друга лежала у воді без руху.
Іванова поява не зробила тут враження, дарма, що виглядав він як бундель залитого кров'ю стерва. Його рана кривавилась, його одяг пошарпано, він витирався брудною шматкою, яку змочував у воді під ногами, намагаючись вгамувати кров, в голові відчував гострі болі.
Слідує довга, могильного клімату, смуга настрою, коли людина переходить у стан безпідметности карусельного руху, крізь який прориваються, порвані на ганчір'я, мляві думки. Іванові могло здаватися, що за весь свій макабричний вояж десятиліть минулих, він чи не вперше опинився на краю прірви, через яку не було переходу. Це вже шах і мат. Повна й абсолютна порожнеча, у якій нема за що схопитися. Ти поволі гаснеш, поволі зникаєш і єдине, що його ще рятувало, це його міцне американське, військове взуття, яке він дістав по виході з Бухенвальду. Його ноги все ще були сухі і втримували тепло. Його тіло з кожною годиною, все більше і більше наливалось, мов би оливом, але він міг рухатись і його дух все ще жеврів. Він держався волею особливої сили, що її, в таких випадках, посилає хтось з-поза меж недосяжности.
І це тягнулося, ніяких визначень часу, ніяких щілин світла із зовні, під стелею мляво горіла електрична лямпка, у просторі мертва тиша, у якій випадковий плюскіт води видавався грюкотом.
Коли це і як це все таки сталося, Іванові годі сказати. Тишу враз порушено, за дверима, що мали вигляд вічка гробу, зчинились порухи, відчувся брязкіт заліза, але Іван це збагнув, аж коли в тих дверях, разом з хвилею гострішого повітря, появилось три постаті і почулось похмуре:
— Вихаді! Всє троє!
Вони виходили, Іван все ще ногами власними, тож то тих потягнули, як бундель мокрих лахів. І направили їх в бік будівлі, що стояла ген збоку під самим ліском. Згасла Іванова думка блиснула вибухом. Це вже кінець! Там же льохи. Був день, було сонце, але там льохи. "Маґазін". Виразний напис, здалека видно, але Іван знає. Скажи, Іване, хоч ,,Отченаш". Прощай, сонце! Дякую, що ти мені світило, але ось і час згаснути. Не зважай на мій вигляд. Так мені суджено... І присуджено.
Та коли Іван переступив поріг того магазину, йому просто під ноги кинуто жмут лахів.
— Роздягайсь! Мийся! Переодягайсь. І раз-раз! Там он душ, — командував молодий пацан у червоних трусах. Іван здивований, але що тут скажеш, скидає швидше штани і під воду. Благо! Коли він щось таке мав? Де ті хлопчиська, що були з ним? І що це взагалі? Неважливо. Нічого не знаю. Вода, і мило, і свіжість... Навіть та вулиця, мов би втішилась. Іван миється зверху до низу, миється, йому хочеться затягнуть пісню, таке облегчення тіла, а в тому й душі, дарма, що він знає — за цим криється, який новий трюк. З чистого людського милосердя тут нічого не робиться...
А як тільки він залишив душ, чистий, як аптечна склянка, ним одразу зацікавився санітар, щоб вкоротці, його голова нагадувала старий, поліплений м’яч, а він сам, як цілість, ніби вершник, що впав з коня і злегка пошкодився. Чиста білизна, майже чистий, сірого відтінку, одяг, зі старого лишилося хіба мокре взуття та брак краватки... А ще, коли піднесли йому склянку справжнього молока та лустку білого, з маслом, хліба, картина була завершена, а Іван переконаний, що всі ці добродійства, після того, що сталося минулої ночі, не така собі просто ідилія з вовком і ягням, які лежать поруч і люб'язно визбирують одно одному блохи, а за цим мусить критися якась нова і звичайно капосна, козня, як це вже не раз, в минулому, з ним траплялося. Пригадався такий Котлас на Північній Двині, коли то з нього справдешнього з/к арештанта, на помах чарівної палички, робиться грізний начальник Ухт-Печорського строя, або то київські "Катеринки", де виряджали його в провокатори... Щось подібне може чекати його і тепер... Скажуть вертатися назад до Ваймару, увійти там в довір'я комітетів, постачати їх про це відомостями. На таке вони специ.
В цьому такому підлатаному вигляді направляють Івана назад до СМЕРШ-у. Сонний, стопудові ноги, голова в туманах, на душі грязько з переконанням — будь-що-будь, а голими руками його не візьмеш, на ніякі шахер-махері з тими кретинами він не піде, а це значить... Диявол його бери... Гинути так гинути... І так все осточортіло.