Втім, турків у сьогоднішній Німеччині повно. Замітають вулиці, чистять взуття, торгують м'ясом. Це також наслідки битви під Віднем.
(В якій, до речі, загинув смертю хоробрих, "смертію смерть поправ", такий собі Станіслав, граф Потоцький, двадцяти років, командувач підрозділу легкої кінноти; Колись його ім'я відібрали в нашого міста. І тим самим спрофанували не тільки пам'ять героя Віденської битви, польського (зрештою, українського) вояка, а й пам'ять тих сотень і сотень своїх, козаків, що теж не повернулися з-під Відня живими; спрофанували не тільки нашу європейськість, а й пам'ять про нашу колишню європейськість, а також ідею вільної особистості та — найголовніше — спадковості)...
Бо європейську людину сотворила спадковість.
І коли вона порушується, настає порожнеча, патріотично прикрита Франковим іменем.
Це, однак, деякий публіцистичний ухил. А що там наш "корнет"?
Так багато всього закодовано в ньому! Спробую дещо вичленити, бодай пунктирно.
По-перше, культ жінки, в ім'я Якої все й діється, — культ матері ("хтось повів мову про матір") та коханки ("дух жіночих розпашілих шат"), зрештою, й самотня напівзруйнована колона у випаленому степу згодом виявляється Божою Матір'ю (стовп істини та цноти).
А отже — культ високого еротизму, легкого й довільного, з кавалерськими, куртуазними, танечними символами, що витоки свої знаходять, напевно, ще в середньовічному "Романі про троянду".
А звідси — і культ пригод, культ чоловічої доблесті та бойової етики, зафіксованої в незліченних кодексах, а ще більше в серцях і легенях: "Моя добра мамо, пишайтесь: я несу прапор". Своє вміння красиво померти корнет Рільке довів так само переконливо, як і вміння красиво кохатися. І все протягом однієї ночі — максимальна ущільненість буття.
Бо перед нами — казка про яскравість і гостроту переживань, про цей великий театр єдиного глядача Бога, як уявлялося кожному в ті підкреслено театральні часи. Кожен жест диктувався естетичною необхідністю, адже Глядач бачив згори все, і Вистава мусила Йому сподобатись (так мимоволі повертаємось до феномену відчуття форми).
А тому, по-останнє, не забудьмо й про культ мови, свідомо піднесеної, баладної, ритмізовано-штучної, романтичної — словом, німецької. Усі іменники в ній досі пишуться з великої літери, бо це назви — речей, рослин, людей, міст, напоїв, і, можливо, саме тому так багато слів з великої закрадається до мене сюди, в ці українські нотатки...
"І даватимуть собі сотні нових імен, а тоді їх назад забиратимуть, але тихо і ніжно — так із вуха сережку знімають.
4
Щось подібне — втечу в середньовіччя з його замками І вежами — вчинив свого часу король Баварії Людвиг Другий. Мав у своєму монаршому розпорядженні чи не найгірший для монархів час — другу половину тупого й безкрилого, загрузлого в матеріалізмах і позитивізмах XIX ст. Пішов від свого часу геть.
Спочатку в лісову самотність, вибудувавши для себе кілька замків посеред альпійського безмов'я.
Пізніше — у смерть (у вічність?), на 41-му році життя канувши в глибини Штарнберзького озера. Існує версія, що його втопили. Існує також версія, що був божевільним. Як доказ, наводять беззастережне захоплення, послідовне і чимось аж нав'язливе опікування композитором Вагнером та довжелезним виводком його оперових персонажів, усіх цих трістанів та ізольд. Справді, всі найгучніші Вагнерові прем'єри відбулися у Мюнхені.
Натомість боявся живих людей. Боявся радників і дипломатів, банкірів і промисловців. Може, й мав у тому рацію.
Сяйливий дегенерат, він став прапором для пізніх декадентів. Метерлінк, здається, щось там присвятив йому.
Нині його розмножують на кольорових поштівках і пивних етикетках. Його замки — втілення божевільних фантазмів та кічу — Ліндергоф, Нойшванштайн, ці еклектичні химери з водяним опаленням, дають баварській скарбниці вагомий туристичний прибуток — переважно від дурнуватих американців, які саме в Людвигових замках вбачають істинний "дух Європи" і таким чином задовольняють свій майже статевий потяг до неї.
Його називають Лебединим Королем. Цей символ часу і враженої вимиранням аристократії зробився товарним знаком баварського добробуту.
А втім, до чого тут моя звинувачувальна патетика? Хто дав мені право? Хіба я забув про карнавал, про це вічне оновлення? Про це безперестанне жонглювання суттю?
Я ж бачив його на карнавалі, де він був маскою!..
5
До карнавалу я маю те відношення, що я Патріарх Бу-Ба-Бу. Тобто іноді я буваю ним — зодягнувши пурпурову мантію та корону зі срібної фольги, трохи блазенську, трохи монаршу. Дивний це взагалі персонаж — напівсвітський, напівдуховний. напівп'яний.
Я прибув до Баварії саме вчасно — у розпал фашінгу. Це найдовший карнавал року, безперервний ланцюг забав І пиятик, що тягнеться понад два місяці — аж до передвеликоднього посту.
І що найперше впало у вічі?
Кількість перехожих мюнхенців з волоссям, фарбованим, на зелено або червоно, зростала з кожною годиною мого перебування. Серед таких смарагдово-пурпурових ундін навіть сімдесятирічні бабеги не становили надзвичайної рідкості. Зимові дерева були обсипані ліхтарями. Вечірніми електричками подорожували Маври і Паяци, а сонми Янголиць у стилі панк перепурхували з однієї кнайпи до іншої слідом за Чортиками та Римськими Легіонерами. Поза тим загальна атмосфера була достатньо спокійною, аж ніяк не криміногенною і саме тому, на мій погляд, не зовсім святковою. Усі надії тепер я покладав на Венецію, де, як і в решті Старої Європи {в Авіньйоні, Картахені та Антверпені) відбувалося щось подібне і де, на відміну від загрузлого у власній добропорядності Мюнхена, кров моя мала б закипіти вже тільки від того, що там прийнято ходити зі стилетами і стріляти в небо зі стінгерів. Цілі дивізії найманих убивць і ревнивих месників, користаючись плащами, шпагами і масками, нишпорять у пошуках своїх потенційних жертв з єдиним прагненням — раз і назавжди спустити їхні веселі карнавальні тіла на дно дещо смердючих і романтичних каналів.
Забігаючи наперед, скажу, що не встиг упіймати венеціанського карнавального шестя навіть за хвіст — коли я врешті опинився у цьому ірреальному місті, було вже цілих три дні, як усе скінчилося й розпочався піст. Завдяки чому я все-таки зміг там що-небудь побачити — з базилікою Св. Марка і Оспітале делля П'єта включно, а найголовніше — відчути всією кров'ю цю потаємну вологість мініатюрних садів у внутрішніх альковних подвір'ях монастирів і палациків (початок березня, панове!),