побачити Люблін з узвишшя тамтешньої "старувки"; на десерт я приготував собі Львів, до якого періодично маю слабість повертатися, щоправда, цього разу сходження було специфічне — восьмий поверх готелю "Львів", з вікон якого я відкрив для себе цілком італійський ансамбль довкола Замкової гори.
І от, коли це стається, коли там, унизу, маєш це місто —— іграшкове скупчення дахів, балюстрад, вуличок і площ, це напружене трепетання прапорців на вежах і сохнучої білизни
у подвір'ях, починаєш усе на світі дуже любити. До щему, до серцевої зупинки, гостро і болісно. Бачиш, як воно рухається, біжить, летить, співає, кохається. Пізнаєш цю
велику Працю Буття. Іноді бачиш усе до найдрібніших деталей, всю цю матерію — кожного ангела надбрамного, кожен вазонок у вікні, кожен прожилок на листкові. Перебуваєш там, з усіма, невидимий для них, І тут, сам у собі. Щось подібне мав би переживати й Він, коли згори
дивиться на людство.
А втім, до чого тут це? За всіма такого ґатунку "напівмістичними" настроями — тільки ландшафт. Гори. Ліси. Вежі. Сади.
А проте як впливає на нього мова! Наскільки залежний він від культури! Поступова зміна пейзажів південнонімецьких у північноіталійські була для мене значно вагомішим
свідченням подорожі, ніж прикордонний контроль, якого фактично не було. Адже за якісь дві-три години таки відбувся переїзд в іншу культуру — з німецької в італійську, більше
того — в іншу мовну сім'ю — з германської в романську, в іншу поезію, в іншу мелодику, в іншу свідомість, зрештою. Перехід з культури в культуру і з мови в мову здійснювався
майже непомітно, через перехідну тирольську смугу з розбійничими замками на скелястих шпилях і двомовними написами на дороговказах.
Я отямився десь аж перед Вероною: то була цілком інша земля. Пейзаж зробився італійським безповоротно. Нагадував невловність перельотів з мажору в мінор і навпаки
у концертах Вівальді, щось ніби "з журбою радість обнялася". Німецька естетика доглянутості, викоханості, чистоти і твердого добробуту, пишна у своїй дисциплінованості, звільнила простір для естетики руїн. Ця прекрасна захаращеність, несамовита облупленість мурів і дике
проростання з них зелені (початок березня, панове!), ці на кожному повороті явлені пазматичні обійми Життя і Смерті — аж ніяк не хаос. Це Італія, карнавальний варіант
європейського ландшафту. Життя по-італійськи. Смерть по— італійськи. За що їм такий кайф, Господи? — запитував я з чисто варварською східною заздрістю, неспроможний притлумити у собі якусь там одну шістнадцяту крові.
Після доведеної до галерейного глянцу Німеччини це могло здатися повним безладом, я повторюю. Однак це був якщо і безлад, то формально довершений не менш, ніж баварський лад. А отже — то був не безлад, ні, щось цілком інше — Великий Витвір. Геніальна стилізація,
максимальна організованість форми на невловній грані перед безформністю, естетика руїн, як я вже назвав умовно. Баха змінив Вівальді, Генделя — Перґолезі. Це був цвинтар, на якому всі бажаючі мають право займатися коханням. Їм ніхто й ніколи не дорікне в цьому. Це було відчуття dolce vita, що не покидає ні на хвилину.
З лісів і гір можна творити прерізні комбінації: німецьку — "впорядковану", італійську — "хаотичну", французьку — "легковажну" Які там ще? Іспанську з присмаком крові? Балканську? Карпатську? Скандинавську?
Відчуття форми, а точніше його брак — ось назва всіх наших нещасть. Ми не вміємо й не хочемо робити з життя мистецький твір. Наша бідність — тут не виправдання й не пояснення, а швидше наслідок. Ми не вміємо співіснувати з птахами, квітами і Скульптурами. Наші пам'ятники нагадують злих кровожерних ідолів, а обрані нами правителі — кримінальних мерзотників. Наші будинки, сади, площі (я вже не кажу: заводи, вокзали, летовища) вражені тяжким гріхом безформності. Усе, на чому ще може спинитися око, — полишене не нами, але нами занедбане і осквернене.
У нас не може бути доброго дизайну, адже добрий дизайн — це теж спадковість, це продовження ландшафту.
У нас не може бути доброго театру, кіно, цирку. Як і багатьох інших речей, котрі надто вимагають любити форму, відчувати її абсолютно. А нам завжди натякали, що слід зневажати форму. До речі, як мало в нас поетів, котрі вміють знаходити точні й багаті рими! Бо ми не любимо своєї мови. Погано артикулюємо, інтонуємо. Наші актори фальшиві з першого звуку. Слова просто вибулькують з нас — таке собі напіврозбірливе бубоніння, в якому відсутній
бодай один чутливий нерв.
Відсутність форми — це озвіріння. Це вічна сірість буття, від якої тікають у зашморг. Пейзажі за вікном вагона вдало доповнюють сморід, хамство і переповнення у вагоні.
Цеховий інтер'єр цілком співзвучний загальному виробничому ідіотизмові. Тотальне нищення природи зраджує наше невміння дати собі раду з ландшафтом і обертається нищенням самих себе.
Як і чому це сталося? На тлі волаючої безформності творимо новий міф — кричимо про свою європейськість, наводимо якісь расові, антропологічні, географічні аргументи, сягаємо по Трипілля, скіфів-орачів, по язичництво або, навпаки, християнство, відраховуємо назад цілі тисячоліття, демонструємо писанку або сирного коника. Так, десь було воно, це відчуття форми. Десь було.
Може, причина в нашій незахищеності від Сходу? Може, в тому, що замало вділив нам Господь гір і лісів? Веж і садів?
Можна завалити наші порожні полиці прерізним товаром світового класу — все одно забракне тих, які зуміють його не по-жлобськи розташувати на отих полицях. Можна відкрити безліч приватних крамничок з усякою всячиною — все одно в них забракне дзвіночка при дверях і чемного вітання власника. Щось ми втратили, здається, назавжди. Навіть, якщо мали колись.
Але що робити? Якщо є сенс щось робити. З чого почати?
Ви будете сміятись, але я скажу так: навчити школярів відрізняти сонети від октав. Окситонні рими від парокситонних. Питальне речення від окличного.
З
І звідки ти там узявся, такий розумний, спитаєте ви. Візу до Німеччини мені підписав Райнер Марія Рільке.
Боронь Боже, я не хочу цим зауваженням прирівняти його до дрібного урядовця з відділу віз та реєстрацій. Маю тут на увазі цілком іншу візу. До цілком іншої Німеччини.