НЕЙМОВІРНИЙ БРЕХУН ТОМ КАСТРО
Я називаю його Том Кастро, бо саме під таким ім'ям його знали на вулицях і в будинках Талькагуано, Сантьяґо-де-Чилі та Вальпараїсо десь близько 1850 року, і буде цілком справедливим називати його так знову, коли він повертається в ці краї — хай навіть у вигляді привиду та суботньої розваги1. Метричний запис, зроблений у Вопінґу, подає його як Артура Ортона, а датою його народження називає 7 червня 1834 року. Ми знаємо, що він був сином різника, що з дитинства йому випала доля скніти у злиднях та в сірому отупінні бідняцьких кварталів Лондона і що він почув поклик моря. У цьому немає нічого дивного. Run away to sea, утекти до моря, — це традиційно англійський спосіб звільнитися від батьківської
1 Цю метафору я застосовую з метою нагадати читачеві, що ці життєписи ганьби й підлоти друкувалися в суботньому додатку до однієї з вечірніх газет. (Прим. авт.)
опіки, таке собі висвячення в герої. Таку поведінку схвалює географія і навіть Святе Письмо (Псалом 107): "Ті, хто по морю пливе кораблями й робить справи свої на великій воді, вони бачили діяння Господні й чудеса Його в глибині". Отож Ортон утік зі свого бридкого, цегляно-червоного й закіптю-женого передмістя, відплив на кораблі в море, з традиційним розчаруванням споглядав Південний Хрест і покинув своє судно в порту Вальпараїсо. Він був тихим і лагідним ідіотом. За логікою речей він міг (і мусив) померти з голоду, але його спантеличена веселість, незмінна посмішка й дивовижна лагідність здобули йому прихильність такої собі родини Кастро, чиє прізвище він собі взяв. Від того південноамериканського епізоду в його житті не залишилося ніяких слідів, але його вдячність не вичерпалася, бо 1861 року наш герой з'являється в Австралії під цим самим ім'ям — Том Кастро. У Сіднеї він знайомиться з таким собі Боґлем, служником-негром. Боґль, не будучи красенем, мав, проте, той статечний і монументальний вигляд надійно спорудженої будівлі, який властивий чоловікові з чорною шкірою, що досяг зрілого віку, солідної комплекції і набув авторитетних манер. Але він був наділений іще однією якістю, що в ній певні підручники з етнографії відмовляють людям його раси: здатністю до геніальних осяянь. Незабаром ми в цьому переконаємося. То був чоловік добре вихований і пристойний, чиї стародавні африканські апетити були приборкані як похвальною, так і гідною осуду схильністю до кальвінізму. Якщо не брати до уваги його зустрічей із Богом (про це ми поговоримо далі), він був цілком нормальною людиною без інших відхилень, крім сором'язливого й глибокого страху, з яким він стовбичив на перехрестях вулиць, чекаючи, коли зі сходу, заходу, півдня або півночі несподівано з'явиться екіпаж, наїде на нього і вкоротить йому віку.
Ортон уперше зустрівся з ним одного вечора: Боґль стояв на одному з глухих перехресть Сіднея, охоплений страхом не-уникної смерті. Зупинившись, Ортон довго дивився на нього зачудованим поглядом, потім підійшов, подав йому руку, й вони з певним подивом перейшли через вулицю, яка, звичайно ж, була цілком безпечною. Від тієї хвилини давно згаслого вечора між ними встановилися стосунки певної опіки: опіки зовні нерішучого, але величного у своїй монументальній величі негра над гладким шалапутом із Вопінґа.
У вересні 1865 року обидва прочитали в місцевій газеті сповнене розпачу звернення.
ОБОЖНЮВАНИЙ НЕБІЖЧИК
В останні дні квітня 1854 року (тоді як Ортон був об'єктом палкої чилійської гостинності, не менш широкої, аніж їхні патіо) у водах Атлантичного океану затонув пароплав "Мер-мейд"1, який ішов курсом від Ріо-де-Жанейро до Ліверпуля. Одним із загиблих був Роджер Чарлз Тічборн, англійський офіцер, який виріс у Франції, старший син в одній із найарис-тократичніших католицьких родин Англії. Це може здатися неймовірним, але смерть того офранцуженого молодика, який розмовляв англійською з найвитонченішим паризьким акцентом і розбуджував у людях те ні з чим не зрівнянне роздратування, яке можуть розбудити лише французька інтелігентність, французька грація і французька педантичність, стала визначальною подією в долі Ортона, який ніколи з ним не зустрічався. Леді Тічборн, приголомшена горем мати Роджера, відмовилася повірити в його смерть і стала публікувати розпачливі заклики в газетах, які читалися в усьому світі. Один з таких закликів потрапив у м'які жалобні руки негра Боґля, в голові якого визрів геніальний задум.
ПЕРЕВАГИ НЕСХОЖОСТІ
Тічборн був стрункий аристократ із томливим поглядом, тонкими рисами обличчя, смаглявою шкірою, гладеньким чорним волоссям, жвавими очима й чіткою, навіть до надмірності, мовою; Ортон був неотесаний селюк з гладким черевом, рисами обличчя, які були позначені тупою млявістю, рябою шкірою, закучерявленим каштановим чубом, сонними очима й каліченою мовою, схожою на якесь невиразне мурмотіння. Боґль задумав план, згідно з яким Ортон мав сісти на перший же пароплав, що відходив до Європи, й задовольнити сподівання леді Тічборн, назвавшись її сином. Цей план відзначався якоюсь майже безумною геніальністю. Спробуймо знайти очевидний приклад для порівняння. Коли б якийсь самозванець 1914 року надумав удавати з себе імператора Німеччини, він би передусім виставив напоказ закручені вгору вуса, паралізовану руку, владно зсунуті брови, сірий плащ, груди в орденах і високий шолом. Проте Боґль повівся б значно хитріше: він би зобразив німецького кайзера безвусим, без будь-яких орденів
1 Mermaid — русалка (англ.).
та почесних орлів і з бездоганно здоровою лівою рукою. Ми не розвиватимемо далі цю метафору; нам досить буде сказати, що Боґль вигадав Тічборна брезклого, з лагідною усмішкою ідіота, каштановим чубом і невиправним незнанням французької мови. Боґль знав, що досконалу копію омріяного Роджера Чарл-за Тічборна роздобути було неможливо. Він також знав, що будь-яка, навіть найдосконаліша схожість лише більш яскраво підкреслює неминучі відмінності. Тому він узагалі відмовився від будь-якої схожості. Він інтуїтивно відчував, що страхітлива невідповідність претензій стане переконливим доказом, що тут не йдеться про обман, при якому ніхто не наважився б не зробити нічого, щоб усунути таку очевидну невідповідність. Не слід було також забувати про невідворотний вплив часу: чотирнадцять років життя в умовах Південної півкулі та непередбачених випадковостей могли змінити будь-яку людину.