Нараз я помітив, що з капітанової садиби валує густий дим. Він сповивав будівлю, виповзаючи сивими шатами з усіх шпарок.
— Пожежа! — вигукнув я, хоч полум’я не побачив.
Але здавна відомо: диму без вогню не буває.
— Хуткіш! Де відро? — квапив я моториста.
— Ет! — з цілковитою байдужістю махнув той рукою. — Бачили ми ці пожежі… Одного разу сюди прибула навіть "Ракета" на підводних крилах. Бачте, туристи побачили стовпчик диму, то й давай волати, як ото ви зараз: "Вулкан! Вулкан!.."
Коли будиночок Небрехи вже ледь бовванів крізь щільну димову завісу, моторист виліз нарешті зі своєї механізованої калоші і любесенько почав штовхати її назад у воду. Та ще й нахабно попрохав:
— Ану, піддайте з правого борту…
Я пропустив його слова повз вуха, мовчки вмочив у Еоду рушник, замотав ним голову і кинувся до капітанової садиби.
— Не робіть дурниць! — гукнув услід мені моторист. — Поверніться і заберіть свої речі!
Але я вже нічого не чув. Я висадив плечем вхідні двері і, як вихор, увірвався до внутрішніх покоїв земної резиденції міжзоряного мандрівника.
Дихати було нічим. Будиночок від погреба до горища був повен диму. Я навпомацки пробирався вперед.
І раптом я всім тілом здригнувся від фатального видовиська.
Посеред вітальні, у глибокому командорському кріслі, сидів кругловидий стариган у тільнику. Голова його була похилена на сині смугасті груди.
Я впізнав його відразу — головний редактор завбачливо вкарбував мені в пам’ять особливі прикмети знаменитого капітана: гола, мов глобус, голова, хвацько закручені під червоними, мов помідори, щоками вуса, замість лівої ноги — протез.
"Певно, учадів, — розпачливо подумав я. — Тепер від ста рядків інтерв’ю плюс, про всяк випадок, п’ятдесяти запасу лишиться рядків десять некролога…"
Аж тут я угледів у правому кутку його рота прокурену люльку, яка жевріла навіть у цьому позбавленому кисню приміщенні.
"Ага! — подумки зрадів я. — Виходить, капітан учадів кілька хвилин тому, адже люлька навіть згаснути не встигла у цій отруйній вуглекислій атмосфері. Треба негайно тягти його на свіже повітря!"
Втім, капітан Небреха виявиеся таким важкуватим, що годі було б намагатися винести його з палаючого будинку на руках, як це полюбляють робити герої відеорам. Тієї скрутної миті я рішуче начхав на всілякі церемонії, вчепився обома руками старому у комір та й поволік, мов той лантух, з цього димового пекла.
Все було б добре, якби вчаділий раптом не виявив ознак життя. Він вибалушив на мене свої блакитні очі, на якусь хвилю сторопіло закляк, а тоді нараз почав героїчно боронитися.
— Ви що, здуріли? — згарячу вилаявсь я. — Пожежа!
Та хоч я докладав усіх зусиль, аби врятувати потерпілого, капітан Небреха прудко випручнувся з моїх рук, блискавичним рухом захопив мене впоперек так, що я ногами вправно викреслив у повітрі вісімку. А сам він з несподіваною спритністю хоробро кинувся у самий вир!
Я почув, як шалено заклацали віконні шпінгалети і зарипіли рами. Війнуло свіжим повітрям. А за хвилину роботяга-протяг висмоктав з хати геть увесь дим. Була пожежа та й нема…
А капітан Небреха, відсапуючись, повагом зашкутильгав до крісла, осудливо зміряв мене очима, набив тютюном люльку, з насолодою запалив і знову занурився у цілковиту хмару. З отруйних глибин її я вперше почув його спокійний, трохи хрипкий голос:
— Оце, молодий чоловіче, і є так зване стихійне лихо…
Певно, я тоді мав на диво непривабливий вигляд з роззявленим ротом під рушниковою чалмою па черепі. А тут ще відчинилися двері — і на порозі виріс моторист з моїм нехитрим командировочним спорядженням.
— Ваші речі, громадянине пожежнику, — з єхидним осміхом повідомив він і, козирнувши, вийшов.
Я полегшено зітхнув: на одного свідка моєї нечуваної ганьби поменшало. Та хоч як осоромився, а здорового глузду не втратив. Професійна звичка таки взяла гору, і я з неприхованою цікавістю запитав:
— Даруйте, капітане, але з вами можна спілкуватися хіба що у протигазі. Навіщо ви отак страхітливо накурюєте, та ще сидите із зачиненими вікнами? Хіба вас в школі не знайомили з аксіомою, що курити шкідливо?
Капітан Небреха вигулькнув з тютюнової хмари і, з неабиякою прихильністю дивлячись на мене, повідомив:
— Молодий чоловіче, а мені подобається така неприродна у вашому віці допитливість. І справді, треба мати природний хист до з’ясування невирішених проблем, щоб отак точно окреслити поле наукового пошуку.
Я злегка вклонився на цей неочікуваний комплімент і подумки привітав себе з першим успіхом, адже для журналіста симпатія його співрозмовника багато важить. Та капітан Небреха не вгавав:
— Отже, вас цікавить, чому я так накурюю? Зрозуміло, з науковою метою. Оце намагаюся практично дослідити (хай навіть ціною власного здоров’я!), чи є хоч зерно істини у прадавній гіпотезі, що коли у хаті пристойно накурено, то можна просто в повітрі вішати сокиру. Подумати тільки, цей примітивний, як амеба, дослід може перегорнути нову світлу сторінку в історії космічної навігації! Хтозна, може, саме тютюновий дим остаточно розвіє завісу над таємницею антигравітації? Але, як бачите, до кінця діло не довів… Чи то потрібної конденсації ще не досягнуто, чи, може, відповідного атмосферного тиску бракує на цих скелях…
Тисяча рядків нонпарелі! Вже одне тільки це сенсаційне повідомлення про геніальний за своєю простотою дослід залюбки можна дати під невмирущою рубрикою: "А чи знаєте ви, що…"
Розділ третій
СТО ПЛЮС П’ЯТДЕСЯТ
— Ви, певно, з газети? — запитав капітан Небреха, проникливо позираючи на мене. — Он як з вашої кишені стирчать самописки.
— Беріть вище, — відрекомендувався я, задоволений, що маю справу з напрочуд спостережливою людиною. — Я спецкор журналу для юнацтва "Навколо Всесвіту".
— Знаю цей журнал! — відразу пожвавішав "капітан. — Він завше добре ілюстрований. Щономера у ньому фотографій більше, ніж сторінок! То що, будете фотографувати?
Фотографувати?! А якої він заспіває, коли дізнається про сто плюс, про всяк випадок, п’ятдесят?.. Все-таки це ганьба! За своє космічне життя капітан Небреха зажив такої всесвітньої слави, що навіть цілого розвороту для нього було б замало. В інтерв’ю на сто рядків не обіймеш навіть назв Ста дев’яноста трьох Сонць, що мали честь чути оглушливий гуркіт двигунів його ракети. Ні, це таки справді ганьба! Адже навіть з ще неписьменними школяриками на перше вересня газетярі записують більші бесіди.