Впало, обвалилось вогнище, одразу повіяло холодом,дихнуло порожнечею, осіннім смутком.
Ніч стояла між нами; я тримав Ніну за руку, але не бачив її. Ми принишкли, наче осиротіли без вогню. Десь у небі зі свистом пролетів самотній птах.
— Осінь, — сказала Ніна.
— Осінь, — сказав я. — Птахи у вирій збираються.
— І мені пора.
Я відчув, як вона легенько стисла мені руку.
Ніна відпливала восени.
Все пливе восени: листя за водою, хмари, павутиння,. птаство, школярі, комбайни. Все кудись пливе, прощається з літом. І Ніна прощалась.
Як завжди, ми зустрілися з нею на броду. Вона сиділа. в кораблику, я на камені. По воді проносились тіні журавлиних ключів.
— Ти в який клас підеш? — спитала Ніна.
— В третій.
— Значить, скоро забудеш про мене.
"Ет, — знизав я плечима. — Навіщо пусті балачки?"
— Так, ти забудеш про мене, — тихо, але твердо сказали Ніна. — У мене друзів багато було, вони повиростали, купили собі мотоцикли, транзистори, квитки на футбол. І коли я приходжу до них у гості, вони дивляться на мене сонними очима і не впізнають. "Ти хто?" — питають. "Ніна", — кажу. "Не знаю такої". — "А пам'ятаєте, — нагадую тоді, — як ми слухали в степу павукове радіо?" — "Тю, що за дурниці!.. Павукове радіо! Йди собі, дівчино, геть, не мороч нам голову!.."
Хтозна, про кого це казала Ніна, та я чомусь живо побачив Глипу, побачив, як він сонно глипає над своїм патефоном, бо він, коли добре підіп'є, крутить одну музику:
Ех, Дуня, Дуня я-я,
Дуня ягідка моя...
— Не всі такі, — ображено засопів я. — Адам не забув. Він часто казав про тебе.
— Адам, — Ніна особливо якось вимовила це ім'я. — Адам був дитина. Велика дитина. У нього був свій Буме, своя Сопуха і свій ліхтарик. Ліхтарик він мені подарував, ти його бачив.
— А-а, це Адам подарував? — аж тепер я дізнався, де вона взяла грибок, який світив у печері місячним світлом.
Я порився в кишені, витяг свої припаси. Забрів по коліна в воду, до її кораблика, і сказав:
— Ніно, ось два кремінці. Найкращі. Один світлий, другий з багрянцем. Вони викрешують вогонь. Якщо тобі страшно-страшно стане, візьми їх і так покреши — блись, блись, і все, і страху не буде.
— Гарні кремінці, — сказала Ніна й загорнула їх у хустинку. — Ну все, Льоню, мені пора.
Вона сіла в кораблик, спустила весла на воду. Легкий, з соснової кори, вітрильник вийшов на течію. Вся річка була встелена жовтим листям, від нього рябіло в очах; серед жовтого листу плив її тихий кораблик. А над нею неслись павутинки, а ще вище — журавлині ключі. Річка петляла долиною, губилась за бурим горбом. І кораблик віддалявся, меншав, мрів над водою. Я вже бачив тільки присмучену дівчину, яка жевріла на сонці, мов свічка.
— Ніно, прощава-ай! — змахнув я рукою.
— ...щавай! — відгукнулась луна.
— На те літо ждатиму. Чуєш?
— Чую!.. Приїду!..
Я зіп'явся на носки, але вітрильник став маленький, як тінь журавля. І раптом мені здалося: то справді журавлик! Гляньте, він знявся з води, понісся над землею, виплив у небо і з розвороту пішов за бистрим ключем.
Навіть примарилось мені: я бачу Ніну. Вона спрямовує. свій крилатий кораблик у синю затоку, веслує між хмарами. А хмари над нею — як скелі. А вітрило у неї — як біла пір'їна. А вода чиста-чиста, без дна.
Попливла Ніна у вирій. За птахами.
...І досі не знаю, чи була вона, така дівчина, чи я її просто вигадав.