"Тепер ти", — сказав я Джонатану — якраз була його черга зачерпнути речі з ящика "НА ВИПАДОК". Він відвернувся від ящика і вставив туди свою руку. Довго він не рився. "Ось", — сказав він і витягнув книжку. Поклав її на стіл. Книжка виглядала дуже старою. "Що це?" — запитав він. Я витер пилюку з обкладинки. Ніколи до того я таких книжок не бачив. Написи були на обох обкладинках і навіть всередині обох обкладинок і, звичайно, на кожній сторінці. Здавалося, шо книжка не вміщалася в самій книжці. На корінці писало по-українськи: Книга Минулого. Я сказав це Джонатану. "Прочитай мені що-небудь з неї", — відізвався він. "Від початку?" — "Звідки хочеш — немає значення". Тоді я відкрив книжку посередині й почав читати з середини сторінки. Було дуже тяжко, але я умудрявся на ходу перекладати на англійську. "Вулиці містечка ставали кольоровими від вчинків його жителів, — читав я, — і через те, що використовували всі кольори, скоро було неможливо розрізнити, що помалювали люди, а що — природа. Ґетцель Ґ., як казали, переграв на всіх скрипках — хоч і грати він не вмів зовсім — але струни на всіх скрипках були кольору його пальців. Так само перешіптувалися, що Ґеша Р. готується стати акробаткою, бо як ще роздільна лінія між єврейським і людським кутками могла би стати такою жовтою, як її долоні. А коли на щоках школярок проступав рум'янець кольору рук місцевого святого отця, то дівчат називали поганими іменами". Джонатан підхопив книжку і вивчав її, доки я переказував Дєду прочитане. "Це прекрасно", — проголосив Джонатан, і мушу вам сказати, він дивився на ту книжку, як Дєд раніше дивився на фото ае
(Можеш розцінювати це, як мій подарунок тобі Джонатан. І от так, як я рятую тебе, врятуй і мого Дєда. Ми ж відділені від тебе тільки двома абзацами. Будь ласка, пошукай якусь її
"А тепер ви", — сказав Джонатан Дєду. "Він каже шо тепер знов ти", — переказав я. Дєд ві вернувся й засунув руку в ящик. Ми нагадували трьох дітей. "Там стільки всього, — сказав мені дєд — я навіть не знаю, шо витягувати". — знає шо витягнути", — переклав я Джонатану. "Нам вистачить часу на все", — відповів він "О, може, оце, — відізвався Дєд, — а ні, краще це Щось таке м'яке і гарне. І ше з якимись рухомими частинками". — "Нам буде час на всі речі" — сказав я Дєду, бо ж, Джонатан, згадай, де ми зараз в нашій історії. Тоді нам здавалося шо ми маємо дуже багато часу. "Вот!" — сказав Дєд і витяг фотографію. "А-а, от шо це таке Не везе. Я думав, шо то шось зовсім друге".
Він поклав фото на стіл, навіть не глянувши на нього. Я тоді також не глянув, бо подумав, а нашо мені? Дєд був правий: нічого незвичайного в ньому не було. У ящику лежали ше десь сто подібних фото. Я квапливо глянув на 4 і не побачив у ньому нічого ненормального. На картці красувалися три чи чотири чоловіки. "Давай ліпше ти", — сказав Дєд і я слухняно повернув голову і вставив руку. Саме тому, шо я відвернувся, я міг, поки порпався в ящику, спостерігати за Джонатаном. От моя рука натрапила на м'яку річ, а далі на шорстку. Джонатан, у той момент підняв фото собі до обличчя, але не тому, шо був цікавим чоловіком, а тому, шо просто не мав чим зайнятися, поки я досліджував вміст пачки. От шо я пам'ятаю. Наш герой з'їв повну руку арахісу, а пару горішків опустив вниз для Семмі Дейвіса Молодшого. Потім він зробив малюсінький ковточок горілки У той момент на фото він не дивився. Я почув на руках якесь пір'я і кістку. Далі я пам'ятаю таке: герой знов подивився на фото, а я відчув шось гладеньке, якусь мацюпусіньку штучку. Він знову відвів очі від фото, знову глянув на нього, знову відвів очі. Я намацав якусь ва: ку штукенцію, потім свічку, потім — шось квадратне, вколовся шпилькою.
"О, Господи!" — вигукнув у цей момент г рой і підніс фото ближче до світла, поклав його, а потім знову підняв, але так, шоб міг побачити разом з фото і моє обличчя. "Та шо ж він робить?" — запитав Дєд. "Шо ти робиш?" — перепитав я. Джонатан поклав фото на стіл. "Це ти на ньому", — сказав він. Я забрав руку з пачки. "Хто, я?!" — "Оцей чоловік на фотографії це ти!". Він передав мені картку. Цього разу я обстежив її з надзвичайною уважністю. "Так шо ж там?" — питав Дєд. На фото було четверо людей: двоє чоловіків, жінка і ше дитина, яку вона тримала на руках. "Глянь на того, що зліва — сказав Джонатан, — отут". Він приставив палець нижче обличчя одного з чоловіків, і я не міг вигадати нічого іншого, як припустити, шо він виглядав точнісінько як я. Ніби я як в дзеркало дивився. Знаю, шо в останньому моєму реченні криється ідіома, але зараз я вживаю ці слова дослівно. Ніби в дзеркало. "Шо?" — спитав Дєд. "Секунду", — буркнув я і сам підніс фото до світла. Чоловік на фото навіть стояв у такій самій серйозній позі, у якій люблю стояти я. І щоки в нього нагадували мої, і очі були такі, як мої. Його волосся, губи, руки, ноги — все було як у мене. Та навіть не "як у мене", вони були мої. "Та скажи ж мені, — заволав Дєд, — шо там у вас?!" Я передав йому фото, і тепер найтяжча штука — дописати цю історію.
Спочатку Дєд просто дивився на фото, шоб побачити, шо ж там таке є. Оскільки він дивився на картку, опустивши очі на стіл, то я не міг бачити, шо в них відбувалося. Потім він відірвав очі від фотки, глянув на мене і на Джонатана — і засміявся. Підняв плечі, як то часом роблять діти, ше раз коротко засміявся і знову взявся до фотокартки. Одною рукою він тримав фото, а другою — підносив до самого свого обличчя свічку. її вогник кидав різні тіні на складки його шкіри, яких, як я побачив, було набагато більше, ніж я підозрював. Цього разу я бачив, як його очі мандрують по фотографії. Вони спинялися на кожній особі на фото й оглядали її з голови до ніг. Потім він знову глянув на мене й на Джонатана, знову засміявся і знову знизав плечима.
"Він схожий на мене", — сказав я.
"М— да, справді схожий", —відізвався Дєд.
На Джонатана я не дивився, бо був упевнений, шо він дивиться на мене. Тому я дивився на Дєда, який і далі вивчав фото, хоча я знав, шо він розуміє, шо я дивлюся на нього.
"Точно нагадує мене", — сказав я. "І він теж це помітив", — сказав я про Джонатана, бо не хотів залишатися сам у цьому спостереженні.