Я попросив офіціантку забезпечити нас ше одною мискою горішків, і вона сказала: "Я зроблю це для вас, хоча власник дав інструкцію нікому більше одної порції горішків Не давати. Але ви для мене винятки, бо мені дуже жаль, шо я назвала єврея євреєм". — "Дякую, — сказав я, — але жалітися нема на шо". — "А що ми робимо завтра? — запитав Джонатан. — Я маю на сім вечора сісти на поїзд, правильно?" — "Абсолютно вірно". — "А до того, що ми будемо робити?" — "Я зовсім не впевнений. Нам треба дуже рано виїхати, бо на вокзалі треба бути за дві години до поїзда, а ше туди три годині їхати, і ше ми можем заблудитися і стати зовсім загубленими". — "Виглядає так, що нам найкраще вирушити прямо зараз", — розсміявся Джонатан. А я не сміявся, тому шо знав, шо нам треба рушити рано не через всі ці ускладнення, про які я йому тільки шо сказав, а тому шо більше нема за чим шукати. Нам так нічого й не вдалося
"Давайте глянемо у "НА ВИПАДОК"", — сказав Дєд. "Ш-шо?" — перепитав я. "Ну, той ящик, давай глянем, шо там". — "А може, це погана ідея?" — "Та ну шо ти — відказав Дєд, —і чого б то?" — "Ну, може, Джонатан має його обстежити конфіденційно або, може, той ящик взагалі ніхто не має обсервувати?" — "Стара далі йому ящик з якоюсь ціллю". — "Ну так, — сказав я — але, може, ця ціль не мала нічого спільного з тим, шоб ящик оглядали. Може, він якраз для того, шоб його ніколи не відкривали". "А тобі хіба не інтересно?" — перепитав мене Дєд. "Та нє, я дуже навіть допитливий". —"Про що ви розмовляєте, хлопці", — встряв тут у розмову герой. "Ти б не хотів обсервувати "НА ВИПАДОК?"" — "Що ти маєш на увазі?" — "Ну, той ящик, який тобі сьогодні презентувала Августина. Ми могли б заглянути в нього". —може, це й добра ідея?" — "Я не впевнений. 5 саме спитав". — "Ні, я якраз не думаю, що це погана ідея. Нащось вона мені його дала, правильно?" — "Ага, оце якраз то, шо висловив Дєд". "Здається, ми не маємо жодної поважної причини, щоб його не відкрити". — "Я не передбачаю ні одної". — "І я так само". — "Але". — "Але?" — "Але ж ні", — виронив я. "Але ж що?" — "Нічого. Але це було твоє рішення". — "Ну і твоє теж". — "Відкривайте вже цю довбану пачку!" — скомандував Дєд. "Він каже, шо нам варто відкрити цю довбану пачку". Джонатан витягнув ящик з-під свого стільця й помістив її на стіл. "НА ВИПАДОК" було написано на одній стінці ящика, і ближче я помітив, шо ці слова були написані й стерті багато разів — написані, стерті, а потім знов написані. "Мммм", — промимрив герой, вказуючи на червону тасьму, якою був перемотаний ящик. "Та це тільки для того, шоб він не розпався", — сказав Дєд. "Це шоб він не розпався", — переклав я. "Напевне", — сказав герой. "Або, шоб ми не могли його екзаменувати". — "Але ж вона нічого не мала проти, щоб ми заглянули всередину. Вона би щось сказала у такому випадку, як ти вважаєш?" — "Думаю, шо так". — "Твій дід вважає, що ящик варто відкрити?" — "Ага". — "А ти?" — "А я не зовсім впевнений". — "Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що не певен?" — "Ну, думаю, не така вже це проблема, якшо ми його відкриєм. Бабка би нам точно шось сказала, якби хотіла, шоб ми нічого не чіпали". — "Та відкривайте же цей довбаний ящик!" — накалявся Дєд. "Він каже, шоб ми відкривали довбаний ящик".
Джонатан розрізав стрічку, яка була багато разів намотана довкола ящика "НА ВИПАДОК", і відкрив його. Напевне, ми всі думали, шо то буде бомба, бо коли ми його відкупорили, а він не бабахнув, то ми всі сиділи, як обпльовані. "Ну, все не так уже й погано", — сказав Джонатан. "Все пройшло прекрасно", — переказав я Дєду. "Ну, як я і казав, — відповів той, —я і казав, шо то не буде погано". Потім ми заглянули в ящик. Інгредієнти в ньому були такі ж, як і в ящику "ЗАЛИШКИ", але всього того було ше більше. "Звісно, вона хотіла, щоби ми його відкрили", — сказав Джонатан. Він глянув на мене й засміявся, потім засміявся я, а тоді вже й Дєд. Ми сміялися, бо розуміли, як це недотепно виглядало, коли ми сиділи і гнили, відкривати ящик чи, може, не? А ше ми сміялися, бо було стільки всього, чого ми не знали, і ми розуміли, шо є ше повно всього, чого ми ше не знаємо.
"Давайте пошукаємо", — сказав Дєд і запустив свою руку в ящик так, як дитина залазить в торбу з подарунками. Він витяг буси. "Гляньте", — сказав він. "Я думаю, шо це перли, — сказав Джонатан, — справжні перли". Перли, якшо вони й були справжніми, виглядали брудними, жовтими і з крупинками якогось болота між окремими бусинками, от як 'їжа застрягає між зубами. "Вони здаються дуже старими", — сказав Дєд. Я переклав це Джонатану. "Так", — відповів Джонатан в унісон. "І ше вони брудні. Напевне, вони були захоронені". — "Що значить захоронені?" — "Ну лежали в землі, як трупи". — "Так, я вже зрозумів. Це треба до того персня з ящика ЗАЛИШКИ". — "Точно". Дєд підніс буси до свічки на нашому столі. Перли, якщо це були справжні перли, були дуже поплямлені й більше не блищали. Дєд спробував відчистити перлини великим пальцем, але вони лишилися брудними. "Дуже гарні перли, — сказав він, — колись я купив дуже подібні твоїй бабці, коли ми перший раз влюбилися одне в одного. Це було багато років тому, але я пам'ятаю, як ті перли виглядали. Я на них потратив усю получку, як же я можу його забути?" — "А де вони зараз? — поцікавився я. — Вдома?" — "Не, — сказав він, — перли і зараз на ній. Це ж була непроста річ, як би вона сама до нього не відносилася". Дєд поклав перли на стіл, і я побачив, шо ця знахідка не навіяла на нього меланхолію, як то можна було прогнозувати, а навпаки — задовольнила його. "А тепер ти", — сказав він мені і стукнув мене по спині, без умислу зробити мені больно, хоч мене і заболіло. "Він каже, шоб я шось звідтам витягнув", — сказав я Джонатану, бо мені було цікаво, як він оцінить те, шо ми присвоїли собі привілегію ритися в ящику нарівні з ним. "Давай", — відповів він. Тоді я засунув руку в ящик.
Я відчув, шо там є багато чудернацьких речей, хоча й не міг зрозуміти, яких саме. Ми не змовлялися, але дотримувалися правила, шоб не заглядати в ящик, коли вибираєш річ, коли її витягаєш на поверхню. Деякі речі, яких я торкався, були гладенькі, ніби скляні кульки або галька з пляжу. А ше були холодні речі, як метал, і теплі, як хутро. Траплялося багато клаптиків паперу. Я це розумів, навіть не дивлячись на них. Правда, я не знав, чи це фотографії, чи записки, чи сторінки з книжок або журналів. Я витягнув те, шо витягнув, — найбільшу річ у ящику. "От", — сказав я і почав розмотувати папір, який був перев'язаний зверху шнурком і білою стрічкою. Забравши шнурок, я розгорнув папір на столі. Джонатан притримував за один край, а я за другий. Зверху писало — КАРТА СВІТУ — 1791. Попри те, шо контури земель на карті трохи відрізнялися від сучасних версій, було ясно, шо це — той самий світ, шо і зараз. "Оце серйозна штучка", — сказав я. Така карта коштує багатьох сотень, а якшо повезе, то й багатьох тисяч доларів. Але це ж додатково й пам'ять про ті часи, коли наша планета ше не була такою маленькою. Я думаю, шо коли зробили цю карту, кожен міг спокійно жити, навіть не знаючи, де він живе. Це знов змусило мене думати про Трохимбрід і про Лісту, про жінку, від якої ми так хотіли, шоб вона була Августиною, і про те, шо вона ніколи не чула про Америку. Можливо, думав я, вона остання людина на землі, яка не знає про Америку. Думати про це було гарно. "Мені вона подобається", — сказав я Джонатану і, мушу зізнатися, шо я не мав ніяких інших причин так говорити. Просто мені подобалася карта. "Можеш забрати собі", — сказав він. "Ти шо, серйозно?!" — "Забирай і тішся". — "Ти мені не можеш її от так віддати. Всі ці речі мають бути разом", — сказав я йому. "Та ну, — відповів він, — вона твоя". — "Впевнений?" — перепитав я його, бо не хотів, шоб він напрягався, даруючи мені карту. "Абсолютно. Нехай це буде пам'ятка про нашу подорож". — "Пам'ятка?!" — "Так, щось, що тобі про неї нагадуватиме". — "Нє, — сказав я тоді, — краще я передарую її Ігорчику, якшо ти тільки на це погодишся", — я знав, шо Ігорчику карта сподобається так само. "Дарую йому її від щирого серця, — сказав Джонатан, — нехай це буде його пам'ятка".