"Запитай її, чи вона знала мого діда". — "А ви знали цього чоловіка з фото? Він дід цього хлопчика". Я знову показав їй фото. "Звичайно", — сказала вона і знову втупилася в мене. "Це Саф-ран — перший хлопець, якого я поцілувала. Я вже така стара, що вже навіть застара соромитися. Я поцілувала його, коли була ще дівчинкою, а він — малим хлопчиком. Скажи це йому", — з цими словами вона взяла мою руку в свою. "Скажи йому, що то був перший хлопець, якого я поцілувала". — "Вона каже, шо твій дід був першим пацаном, якого вона поцілувала". — "Ми були дуже добрими друзями. А Сафран у війну втратив жінку і двох діток. Він про це знає?" — "Двох дітей?" — перепитав я. "Так", — сказала вона. "Так, він це знає, — сказав я. Вона далі порпалася в ящику ЗАЛИШКИ, витягуючи звідти фотографії і розкладаючи їх по столу. "І як тобі це вдається?" — спитав її Дєд.
"От, — сказала вона після довгих пошуків, — от фотографія, де я і Сафран удвох". Я побачив, як два маленьких струмочки покотилися в героя по обличчі, й мені захотілося покласти руку йому на обличчя і все для нього організувати. "А от ми перед його будинком, — сказала вона, — я дуже добре пам'ятаю цей день. Це фото зробила моя мама. Сафран їй дуже подобався. Я думаю, що вона хотіла нас одружити і навіть сказала про це Рабину". — "Тоді ти була би його бабкою", — сказав я, і вона засміялася. Від цього я почував себе добре. "Моїй мамі подобався Сафран, бо він був дуже вихований, сором'язливий, завжди говорив їй, що вона гарна, навіть коли вона вже такою не була". — "А як її звати було?" — запитав я, намагаючись говорити дуже м'яко, але вона покрутила головою, ніби "ні, я тобі не скажу", а я одразу згадав, шо я ж і її імені не знаю. Я вже звик думати, шо вона — Ав-густина, бо, як і Дєд, продовжував хотіти, шоб вона нею виявилася. "Я знаю, шо у мене має бути ше одна… — сказала жінка, порпаючись у ЗАЛИШКАХ, — ага, от… — вона витянула ше одне жовте фото, — от Сафран зі своєю жінкою перед їхнім домом після весілля".
Я передавав герою кожну фотографію, як тільки вона передавала їх мені, а він майже не міг втримати їх у руках — так вони в нього дрижали. Здавалося, шо якась його частина бажає записувати до щоденника кожне почуте слово. А інша його частина відмовляється записати хоча б одне слово. Він то відкривав свій щоденник, то закривав, знову відкривав і знову шкривав — здавалося, шо той щоденник має злетіти з його рук. "Скажи йому, що я була на тому весіллі. Ну, скажи йому". — "Вона була на весіллі твого діда і його першої дружини", — переклав я. "Спитай її, як усе відбувалося", — попросив герой. "Було дуже гарно, — сказала женщина, — мій брат тримав один з країв святого покривала (чупи). Був прекрасний весняний день. І Зося була така красива". — "Це було дуже красиво, — переклав я герою, — всі були у біному й було багато квітів, багато дітей, і наречена в білій сукні. Зося була дуже красива, аж всі решта чоловіків ревнували". — "Запитай її, чи можемо ми побачити той будинок", — попросив герой і ткнув пальцем на фото. "Ви не могли би нас відпровадити до того дому", — спитав я. "Там нічого нема, — сказала вона, — я вже вам говорила. Зовсім нічого. Трохимбрід був за 4 кілометри звідси, але все, що від нього лишилося, тепер у мене в хаті". — "Ви кажете, то це за чотири кілометри звідси?" — "Трохимброду більше нема. Він перестав існувати п'ятдесят років тому". — "Покажіть нам, де це", — казав Дєд. "Там нема на шо дивитися. Це просто поле. Я можу показати вам будь-яке поле і це буде те саме, що й показати вам Трохимбрід". — "Але ж ми приїхали, шоб побачити Трохимбрід, — сказав Дєд, — так шо, ви покажете нам Трохимбрід?"
Жінка подивилася на мене й поклала свою руку мені на обличчя. "Скажи йому, що я думаю про це кожного дня. Скажи йому". — "Думаєте про що?" — запитав я. "Скажи йому". — "Вона думає про це кожен день", — переклав я герою. "Я думаю про Трохимбрід і про те, як ми всі були такими молодими. Ми навіть бігали вулицями голі, можете в таке повірити? Так, ми ще були тоді зовсім дітьми. Отак воно й було тоді. Скажи це йому". — "Вони бігали по вулицях голими, бо були ще зовсім дітьми". — "Я дуже добре пам'ятаю Сафрана. Він поцілував мене за синагогою — нас за таке могли побити, самі знаєте. Але я дуже добре пам'ятаю, що я відчувала. Я ніби літала. Скажи це йому". — "Вона пригадує, як твій дід її поцілував. Вона тоді ледве не полетіла". — "А ще я пам'ятаю Рош Гашанаг (Рахманський Великдень), коли ми кидали на воду хлібні крихти і просили, щоб вона забрала з собою наші гріхи. Розкажи йому і про це". — "Вона все пам'ятає: і річку, і крихти хліба, і свої гріхи". "Брід?" — спитав герой. Стара підтакнула кивком голови. "Скажи йому, що коли було спекотно, то і я, і його дід — усі діти стрибали у воду й плюскалися там, а наші батьки сиділи на березі й дивилися на нас, і фали в карти. Розкажи це йому". І я розказав. "У кожного була своя сім'я, але ми були ніби одна-єдина сім'я. Інколи доходило й до бійки, але все то були дрібниці".
Вона забрала руку з мого обличчя й поклала її собі на коліна. "Мені страшенно соромно, — сказала вона, — так завжди: зробиш щось, а потім боїшся показати комусь своє обличчя". — "Угу, тобі й має бути соромно", — сказав Дєд. "Не соромтеся", — сказав я їй. "Спитайте її, як моєму дідові вдалося втекти". — "Він хоче знати, як його дідові вдалося втекти". — "Вона цього не знає, — сказав Дєд, — вона ж уже стара дура". "Вам не треба казати нічого з того, чого ви не хочете говорити", — сказав я жінці. "Тоді я взагалі більше нічого не казатиму", — додала вона. "І ви можете не робити нічого такого, чого не бажаєте". — "Тоді я більше нічого й не буду робити". "Але вона все бреше", — не вгавав Дєд, а я нікак не міг вкурити, шо його стимулює отак реагувати.
"Ви можете залишити нас удвох? — спитала мене Августина, — на пару хвилин". — "Пішли у двір", — сказав я Дєду. "Ні, — сказала Августина, — мені треба поговорити якраз із ним". — "З ним?!" — перепитав я, вказуючи на Дєда. "Так, будь ласка, залишіть нас на пару хвилин удвох". Я подивився на Дєда, шукаючи хоч якусь підказку, шо робити, але побачив, шо його очі повні сліз, і шо він на мене не дивиться. Натяк поняв. "Нам треба вийти", — сказав я герою. "Чому?" — "Вони збираються пошепотіти між собою про різні секретні речі". — "А про що саме?" — "Нам тут бути не можна".