"Ш— шо?!" —"Можемо йти, куди скажете". Але ж я і матолок, — подумав я, — навіть гірше, просто макогін якийсь.
На те, шоб розбудити Дєда пішло декілька хвилин. Він зачинився в машині і підняв усі вікна. Я мусив добре стукати у вікно, шоб він прокинувся. Дивно, як воно витримало. Коли Дєд нарешті пробудився, то не розумів де він. "Анна?" "Ні, Дєда, — сказав я через вікно, — Саша". Він відвернувся зі стиду і знову закрив очі. "А я думав, шо то хтось другий". Він ударився головою об руль. "Нам треба їхати", — нагадав я через вікно. "Ей, Дєд, ну шо там?" Тоді він нарешті глибоко зітхнув і відкрив двері.
"Як нам їхати?" — спитав мене Дєд, бо я ж був на передньому сидінні, я завжди спереду, якшо тільки машина не мотоцикл, бо я ж не вмію на мотоциклі, але скоро буду. Герой розмістився ззаду, поряд із Семмі Дейвісом Молодшим-Молодшим, і вони почали займатися кожен своїми справами: герой гриз нігті на пальцях, а псина гризла свого хвоста. "Я не знаю, куди їхати", — сказав я. "Так запитай єврея", — наказав Дєд. Я так і зробив. "Не знаю", — відповів герой. "Він не знає". "Шо значить не знає? — запалився Дєд, — ми в машині, ми приготувалися їхати. Як же він може не знати?" Дєд розійшовся і налякав своїм гучним голосом псину, яка почала гавкати. ГАВ! Я запитав героя: "Шо значить, ти не знаєш, куди їхати?" — "Я розповів вам усе, що я знаю. Я думав, що хтось із вас є професійним і поінформованим гідом зі "Спадщини". Я ж заплатив, щоби мене супроводжував професійний гід". Тут Дєд натиснув на сигнал і машина загуділа. БІ-І! "Так у нас же Дєд професіонал", — видав я героєві. ГАВ! І це була чистісінька правда, хоча професіоналом Дєд був у водінні автомобіля, а не в пошуках втраченої історії. БІ-І! "Припини!" — сказав я Дєду. ГАВ! БІ-І! "Будь ласка, це стає нестерпним!" БІ-І! ГАВ! "Заткнися, — відповів мені Дєд, — і заткни цю суку. І єврей хай тоже заткнеться!" ГАВ! "Я вас прошу!" БІ-І! "А ви впевнені, що він професіонал?" "Та понятно", — сказав я. БІ-І! "Я ж вам не брешу". ГАВ! "Зроби ж шо-небудь", повернувся я до Дєда. БІ-І! "Та не це!" — крикнув я, втрачаючи контроль над собою. ГАВ! Дєд завів машину, оскільки був сертифікованим шофером. "Куди ми?" — одночасно спитали ми з героєм. "ЗАТКНІТЬСЯ!" — цього герою і перекладати не треба було.
Дєд поїхав на бензозаправку, яку ми бачили, коли під'їжджали до готелю вчора вночі. Ми здійснили зупинку перед бензозаправкою. До віконця підійшов мужчина. Він був витонченим, а в його очах хлюпався бензин. "Так", — сказав мужчина. "Нам потрібен Трохимбрід", пояснив йому Дєд. "Ми таким не заправляємо", — відповів мужчина. "Це таке місце. Нам треба його знайти". Заправник обернувся до інших чоловіків, які зібралися біля канторки і запитав: "У нас тут є який-небудь трохимбрід?" Всі чоловіки познизували плечима і продовжили свої балачки. "Прошу вибачити, — сказав заправник, — але весь трохимбрід у нас уже скінчився". "Та нє, — вліз тут я, — це назва місцевості, яку ми шукаємо. Ми пробуємо знайти дівчину, яка врятувала он його діда від нацистів". З цим я показав на героя. "Шо-шо?" — перепитав заправник. "Прошу?" — перепитав герой. "Заткнися", — стукнув мене Дєд. "У нас є карта", — випалив я чоловікові. "Дай сюда карту", — звернувся я до героя, і той поліз у свій чемодан. "Семмі Дейвіс з'їв усі карти". "Це неможливо", — автоматично відказав я, хоча дуже добре розумів, шо це якраз дуже навіть можливо. "Тоді скажи йому декілька назв міст і сіл, може, йому хоч шось видаватиметься знайомим". Заправник просунув свою голову в машину. Герой сказав: "Ковель, Ківерці, Сокирці". "Колки", — доповнив Дєд. "Ага-ага, — підтримав їх заправник, — всі ці назви я чув". "А можете показати нам дорогу?" — поцікавився я. "Ну, звичайно, — пожвавішав заправник, — всі вони дуже недалеко. Кілометрів по тридцять, не більше. Вам просто треба буде їхати прямо на північ по шосе, а потім — наліво через фермерські поля". "Але про Трохимбрід ви не чули?" — "Ану повторіть". — "Трохимбрід…" — "Нє, але багато міст зараз мають інші назви". — "Шарабан, — повернувся я до героя, — згадай, як ше називали той населений пункт". — "Соф'ювка". "А про Соф'ювку не чули?" — запитав я заправника. "Нє-а, — сказав той, — але це вже звучить ближче до того, шо я колись чув. Тут кругом повно сіл. Може, навіть дев'ять чи й більше. Наближаючись до них, ви зможете запитати у місцевих, і вони вас легко поінформують про те, шо ви шукаєте". (Зрозумій, Джонатан, цей заправник зовсім погано
говорив по-українськи. Це тільки в моєму викладі для твоєї повісті він розмовляє виключно гладенько. Але якшо тобі це потрібно, я сфальсифікую його примітивні конструкції назад.) Заправник накинув карту тих місць, куди нам належало їхати, на клаптеві паперу, який Дєд дістав з бардачка, куди я, як буду мати машину своєї мрії, складатиму презервативи супервеликих розмірів. (Не ці прості кондоми з пухирцями, щоб від них дівка балділа, бо вона й так буде… ти ж розумієш, про шо я.)
Довгенько Дєд і заправник дебатували над картою. "Будь ласка", — герой взяв і простягнув заправнику пачку "Мальборо". "Шо він, блін, робить?" — спитав Дєд. "Шо він, блін, робить?" — спитав заправник. "Шо ти, блін, робиш", — спитав я героя. "Це, думаю, допоможе, — сказав він, — я прочитав у своєму путівнику, що цей сорт цигарок тут важко дістати і що краще взяти їх із собою кільканадцять пачок, аби роздавати в таких випадках як чайові". — "Шо за чайові?" — "Ну це щось, що ти даєш комусь за його допомогу". — "Почекай, тобі ж сказали, шо за поїздку ти будеш розплачуватися валютою, га?" — "Ну так, але це того не стосується, — уточнив герой, — чайові — це плата за дрібні послуги, от, наприклад, коли тобі показують напрямок або для парковщиків". — "Парковщиків?" — "Він не їсть м'яса", — повідомив Дєд заправникові. "Та ви шо?!" — "Парковщик — це той, хто знаходить місце для твого автомобіля". Америка на кожному кроці доводить, шо вона глибша, ніж я думав.
Було вже приблизно 7.10, коли ми рушили далі. Всього за декілька хвилин ми надибали на шосе. Мушу вам сказати, шо день був прекрасний, збагачений сонячним промінням. "Хіба ж не гарно?" — спитав я героя. "Що саме?" — "Ну, день. Я кажу, шо гарний день". Тоді він опустив скло, шо було цілком можливо, бо ж Семмі Дейвіс Молодший-Молодший спав, і висунув голову у вікно. "Так, — сказав герой, — день і справді прекрасний". Я запишався, шо все вийшло так добре, і сказав про це Дєду, а Дєд теж усміхнувся, шо я подумав, шо й він запишався. "Проінструктуй його про Одесу, — рекомендував Дєд, — розкажи йому, як там красиво". — "В Одесі, — сказав я, обертаючись до героя, — ше красивіше, ніж навіть тут. Ніколи ти нічого подібного ше не бачив". — "Радий про це чути", — сказав герой і розкрив свого щоденника. "Він дуже хоче почути про Одесу", — сазав я Дєду, оскільки бажав, шоби він теж полюбив героя. "Скажи йому, шо пісок на наших пляжах м'якший, ніж жіноче волосся, а вода така сама, як поцілунок всередині жіночого рота". — "Пісок у нас, як поцілунок жіночого рота". — "Скажи йому, — наполягав Дєд, — шо Одеса — це найліпше місце у світі, де можна завести любов і займатися сім'єю". Тут я переклав усе дослівно. "Одеса, — сказав я, — це найкраще місце у світі, де можна завести любов і займатися сім'єю". "А ви коли-небудь закохувалися?" — запитав мене герой, і це було таке дивне запитання, шо я відразу ж спитав його самого: — "А ти?" — "Не знаю", — сказав він. "От так і я", — відповів я. "Колись я майже закохався". — "Ага". — "Майже-майже, начебто вже дійсно покохав". — "Начебто?" —"Так, але щоб точно, то ніколи". — "Ага". — "Можливо, мені потрібно поїхати до Одеси, — знову сказав герой, — напевне, туди би було більше сенсу поїхати, ніж шукати Трохимбрід". Ми обидва засміялися. "Шо він там каже?" — запитав Дєд, я йому переклав, і він теж посміявся. Все це було дуже навіть гарно. "Покажи карту", — сказав Дєд. Він дивився на неї і їхав, так шо я, якшо чесно, знову засумнівався, шо він сліпий.