Все — як насправдi

Страница 10 из 13

Костецкий Анатолий

Нарешті вона знайшла 3-Б і сміливо штовхнула двері.

9

Лейтенант Пчілка сидів у своєму службовому кабінеті за масивним письмовим столом, заставленим телефонами, та уважно перечитував матеріали останньої справи про крадіжку бузкового куща зі скверика на розі вулиць Толстого й Горького. Ось він дочитав останню, сімсот двадцять третю сторінку вісімнадцятого тому, гучно закрив його й задоволено чхнув — чи то від приємної згадки про те, як він лише за якихось чотири місяці розплутав цю, на думку начальства, безнадійну справу, чи то від куряви, яка вилетіла густою хмаркою з-поміж сторінок фоліанта.

У ту ж саму мить двері кабінету розчинилися, й на порозі виструнчився сержант Сухоручко:

— Дозвольте доповісти, товаришу лейтенант!

— Доповідайте! — кинув трохи невдоволено слідчий, бо його відірвали від приємних спогадів.

— До вас в особистій справі громадяни Кудлик і Пчілка!

— Просіть! — кивнув лейтенант, устаючи з-за столу.

— Заходьте! — гукнув у двері сержант Сухоручко і пропустив до кабінету обох друзів.

— Що сталося? — відразу перейшов до справи слідчий після того, як міцно потис руки Сергієві та своєму синові.

— Розумієте!.. — в один голос почали друзі.

— Не розумію! — перебив їх лейтенант Пчілка. — Коли будете говорити удвох — не розумію. Давайте хтось один. Ось ти, приміром, — тицьнув пальцем в Олега, — ти вмієш говорити коротко й по суті, а в мене кожна хвилина на рахунку.

Сергій зовсім не образився на слідчого, що той вибрав свого сина, бо чудово знав: Олег таки справді вміє говорити стисло й про головне. Те, про що Сергій розказував би з годину, його друг викладав за хвилини три-чотири.

Так було й на цей раз. Через три хвилини сорок одну секунду Олег уже закінчив свою розповідь про Вітку, Діму та Навпакинію.

Лейтенант Пчілка уважно вислухав сина і тільки похитав головою:

— Ох, і любите ж ви, хлопці, казками голови забивати!

— Це не казки, — заперечив Сергій.

— Ну, добре, добре, я подумаю, — заспокоїв його лейтенант і хотів щось додати, та за дверима почулися звуки якоїсь упертої боротьби, крики: "Пустіть!" — "Не пущу!" — і раптом двері з гуркотом розчинилися, й на килим, що вів до столу лейтенанта, впали сержант Сухоручко і — хто б ви думали? — батько Вітки!

— Це що таке?! — громовим голосом запитав лейтенант.

Сержант Сухоручко хутко підскочив, обсмикнув форму і злякано відказав:

— Ось… громадянин… Я кажу: "Не можна, зайняті", а він: "Все одно пройду!"

— Ви що, порядку не знаєте? — грізно глянув лейтенант Пчілка на Птурського, який теж уже встав і поправляв тремтячими пальцями галстук. Лейтенант, звичайно ж, упізнав батька Олегової однокласниці.

— Я все знаю! — злякано пробубонів Птурський. — Але в мене трагедія! Рятуйте!.. — І він важко впав на стілець, який своєчасно встиг підставити сержант Сухоручко.

— Бережіть нерви! — холодно кинув йому лейтенант. — І спокійно розкажіть, що сталося.

— Моя дочка зникла! — ледь вичавив із себе Птурський і раптом знепритомнів.

Сергій та Олег знітилися на своїх стільцях, а лейтенант Пчілка налив у склянку води з кришталевого, ручної роботи, графина, подарованого йому на честь успішного вступу на юридичний факультет, і простяг її Птурському:

— Ось, випийте й розповідайте нарешті!

Чи то владний тон слідчого так подіяв на непритомного, чи він просто прикидався, але Птурський відразу розклепив очі, вихилив зі склянки воду, цокаючи зубами, й почав:

— Моя донечка, учениця третього класу Вікторія Птурська, учора сказала, що йде ночувати до бабусі — матері моєї дружини, тобто тещі. А сьогодні вдень я подзвонив до тещі й узнав, що Віта до неї навіть не приходила! Та й учителька дзвонила, сказала, що й у школі її не було. Отже, її хтось украв! — І Птурський схопився за серце.

— Спокійно! — зупинив його лейтенант. — Не варто хвилюватися. Це для нас — дрібниця!

— Для вас, може, й дрібниця, — аж підскочив Птурський, — а для мене — _дочка_!

— Ви мене не зрозуміли, — зауважив слідчий. — Я мав на увазі, що ми дуже легко розшукаємо вашу дочку.

— То ви її знайдіть, благаю вас! — знову підскочив Птурський і зробив спробу впасти на коліна перед слідчим, але лейтенант Пчілка дужою рукою тренованого спортсмена підхопив його під пахви й виволік за двері.

— Додому! — наказав він Птурському. — Чекайте!

"Невже хлопці таки правду сказали про Навпакинію? — подумав слідчий, повертаючись до свого столу. — Доведеться перевірити!"

Він глянув на сержанта Сухоручка, який непорушно стояв посеред кабінету, й коротко кинув:

— Мою машину!

Сержант кулею вилетів за двері, а лейтенант Пчілка звернувся до Сергія:

— Зараз їдемо до тебе, поговоримо з Дімою!

— А ви у казки вірите? — обережно спитав його Сергій.

— Зрозуміло, ні! — усміхнувся слідчий. — Моя професія не дозволяє вірити казкам, а то їх стільки наплетуть, що не виплутаєшся.

— Так ви ж тоді не побачите Діму!

— Побачу! — впевнено відказав лейтенант. — У мене така професія: я мушу бачити все! Ну, поїхали.

І вони втрьох вискочили на вулицю, де на них уже чекала службова машина.

Бабуся, яка відчинила двері, побачивши на порозі Олега та свого онука, а поруч з ними лейтенанта міліції, не на жарт перелякалась. Але, впізнавши Олегового батька, відразу заспокоїлась і привітно запросила всіх до квартири.

І хоча Сергій сумнівався, та лейтенант Пчілка таки побачив Діму!

— То як це сталося, що ви відправили дівчину хтозна-куди, — звернувся до дідка слідчий, відразу приступивши до виконання свого службового обов'язку, — а самі й забули, як її повернути?

— Старість… — тремтячим голосом прошепотів Діма, лячно позираючи на міліцейську форму. — Склероз…

— Не годиться так, громадянине Дімо! — похитав головою лейтенант і раптом прошепотів дідкові у самісіньке вухо: — А взагалі правильно зробили, нехай покрутиться трішки… — І вже голосно додав: — Але ми її знайдемо, обов'язково!

Діма відразу заспокоївся і вже зовсім сміливо проказав:

— Здається, я пам'ятаю, як дістатися в Навпакинію!

— Кажіть! — коротко кинув слідчий діловим тоном і видобув з лівої бокової кишені кітеля авторучку й записник.

— Зараз, щоб точно… — наморщив лоба Діма. — Ага! Ось: переїхати місточок — та й на той бережечок, потім прямо до ставочка, від ставочка — по лісочку аж до самого кінця: там і є країна ця!