Одного дня,— се було по заході сонця,— коли прийшли обидва брати, Юзько й Янко, покликані проти москалів, до хати прощатися з родичами і з нею, їй замкнуло віддих. Отже, се не була проста балачка. Браття підуть і, може, ніколи не вернуть. Ні Юзько, ні Янко, той добрий, послушний Янко, і він, може, не верне, бо на війні мало не все гине. Юзько, блідий, із блискучими з зворушення очима, зі зміненим голосом, на тон нижче, як звичайно, звернувся до батька:
— Будьте здорові, тату, та й прощайте... може, не верну...
Батьком потрясло. Він закрив лице в чорні долоні й заридав.
— Раз.
— Раз.
— І другий.
— І другий.
— І третій раз.
— І третій раз.
— Дайте руку, най поцілую...
Старий батько кинувся хлопцеві на груди й ридав старим голосом:
— Я знаю, що не побачу тебе більше,— кликав крізь сльози.
— Байка, коби не калікою, тату,— зачув батько коло вуха, мов стогін.
Відтак звернувся син до матері, що стояла збоку і несвідомо вплітала мовчки пальці одні в другі, її очі впились в обличчя сина.
— Мамо!
Більше не міг промовити Юзько. Схилився низько над її колінами й поцілував їх.
— Будьте здорові й прощайте; я був часом великий лайдак. Як умру, не згадуйте зле, а простіть.
— Юзьку, Юзьку, мій сину!!! — пішло страшним окриком із її грудей, і вона вхопила за кінець сердака його, що рвався... тікати з хати, але тут приступив і Янко.
— Тату, мамо, поблагословіть, любі,— заговорив і усміхнувся насилу, вхопившись обома руками татової руки.
— Сину мій, ангеле... вертай! — вирвалося з грудей старого, що нетямився з жалю.
— Верну! Не плачте!
— Янцю, не йди! — скрикнула мати.— Не йди, кажу, не лишай хоч ти нас, старих...
— Мушу. Який би я вояк, якби не йшов. Цісар кличе. Не плачте.
Він уже усміхався судорожно. Відтак, мов штовхнутий невидимою рукою, звернувся нерівним кроком до сестри, що розлучалася з Юзьком.
— Моліться за нас!
Обоє вхопилися й, мов один удвоє зрослий стовп, поволоклися надвір: він уперед, а вона коругвою волоклася за ним, за "мізинком".
— Брате, Янку, я сиротою буду, сиротою! — і з піднятими руками за ним, що спішив за Юзьком, мов гонений з хати, втираючи сльози долонею, зсунулася до землі і притиснула голову до воріт. Так перебувала, мов у гарячці. Жаль помітав нею. Відтак устала, гонила ще кілька разів за ними і знову вертала. Коли їх не стало видно, вона вернула і, спершися плечима цілою вагою свого тіла на ворота, дивилася поширеними очима на подвір’я.
Чи бачила там кого?
Сама не знала.
Їй видалося, що подвір’я удвоє поширилося, удвоє потемніло й із нього, пустого, ніби безмежного, виринула мати. Стояла з костуром батька в руках і, схиливши голову на гудз той великий, темний гудз, водила, не рухаючи головою, мов із каменя, жарливо-блискучими очима вокруг і запала в землю.
* * *
Четвертого року вернув Юзько назад. Худий, поважний, обдертий, без давнього усміху на устах — без Янка.
Увійшов у хату. Се було восени, присмерком. У хоромах привітала його пустка, тишина й майже темрява. Увійшов у хату далі, де колись працював із родичами і сестрою. Там те ж саме. Що се? Повмирали всі? Вийняв із кишені сірники, зачеркнув і підніс руки вгору. На печі щось закашляло.
— Хто там? — обізвався старий захриплий голос батька.— Хто прийшов?
— Я, тату, я — Юзько... вернув назад...— і з тими словами згасло маленьке світло. Він знов засвітив.
— Нема в вас свічки? — спитав.
— Є... є, от тут десь... Ти, Юзько!.. Коло мене... ходи ближче, ой боже, ти змилосердився, заки замкну очі...
Юзько домацався до вказаного місця й засвітив світло. Кістяк, запутаний у старі верітки й такі подушки, був батьком. Юзько підсунув лавку, став на неї, привітався й поміг старому сісти. Шкіра, й кості, і пара запалих очей указались Юзькові. Він був загартований війною, але, побачивши батька в такому стані, він затиснув уста.
— Чому ви самі? Слабі? Де мама, Санда, повмирали?
— Ні. В місті. Як прийшли москалі, то вони вивезли, що ліпше, в місто, як і багато так робили, а мене лишили. Мама лишила. Санда плакала, не хотіла самого лишити. Та ти знаєш маму. "Старому чоловікові,— казала,— нічого не зроблять, а дівчину не можна тут лишати, можуть збавити". Та й пішли.
— І не вернули?
— Ні. Часом приходять. Заглянуть туди-сюди, зварять на днів кілька, спечуть хлібець та й вертають. Санда... вона більше мною піклується... а мама... вічно ховає... й жалує... та й сама вже подалася...
Павло перервав і хвилинку віддихав. Юзько ждав і слухав. Слова з грудей старого батька так тяжко добувалися з грудної глибини...
— Каже, щоб я сам собі варив, як інші, а я не можу. Давно не робив і тепер не можу. Лежу і жду. Часом прийде Ганна Миколина, зварить і знов відбігає.
— Миколи не покликали, тату?
— Покликали, але лише до роботи. Копав з другими окопи, а відтак вернув...
— А корови, коні є?
— Одна коровина й один кінь є в Миколи. Другі дві корови й коня забрали вороги, як відходили. Пішло і сліз за ними доста. З кожної майже хати забрали... Пішла гарна худоба наша, і плач удовиний і дітей за ним, лише смуток лишився. Ой!..
І старий заплакав.
— У кого мама в місті? — питав Юзько, скидаючи старий, замарганий військовий плащ із себе й оглядаючись по пустій хаті.
— В якоїсь своєї знакомої. Може, завтра прийдуть. Так там засиділися... як би там їх місце. Та, може, воно й добре так. Бог знає, мені вже все одно... Коби борше... Де Янко? Де-сь го лишив? Він недавно мені снився... Все ніби до хати заходить у білій сорочці і дверей назад не може віднайти. "Се недобре",— кажу я, а мама каже: "Саме добре, він незабавки поверне, біле білля,— каже,— дорогу значить". А я кажу: "Ой, дорога, де ж не дорога, але чи не на той світ?" Від тебе раз прийшло письмо, а від нього ні письма, ні знаку. Де він? Де мій Янцьо? Кажи, Юзьку... де мій Янцьо? Упав? Га? Кажи, ти старший! Га? Що кажеш?
— Я нічого не кажу. Що я знаю? Ми ж були кожний при іншім регіменті. Я при артилерії, він при піхоті. Що я знаю? Спитайте війну. Хто тепер що знає? Половина народу в землі, одна часть у полоні... одна, як я, жебраки або каліки...
— А може, впав і Янцьо? Бо Георгішин, що з ним разом злучився, казав, що коло Галича ще був живий... Але більше він не знає, бог знає. "Багато,— каже,— пішло відти на той світ..."