"Цю записку я пишу тобі перед смертю. Я прощаюся з життям і з тобою. Прощаюся через свого товариша, яким і передаю ці рядки… Ти не уявляєш, як я хочу жити… Наді мною висить пекуче прощальне сонце… Чисте голубе-голубе небо. Не рідне небо — чуже… Як би мені хотілося зараз уже не жити, а вмерти. Але вмерти на рідній землі. У твоїх обіймах, Галинко!.. Це все, про що я зараз думаю.
Цього листа пишу на коліні свого товариша. Він бачив у мене твою фотографію. Я попрохав його, якщо загину, щоб він одружився з тобою… На честь нашої спільної дружби. Він витяг мене з поля бою напівживого, і тепер я помираю у нього на руках. У цю критичну мить мого життя я, як більшість з нас, повірив у Бога. І я хочу вірити, що десь у безмежжі людські душі продовжують жити, тож і наші душі, може, колись зустрінуться, і я хоч у такий спосіб житиму разом з вами.
Цілую твої неціловані мною уста. Я так тебе соромився, бо дуже тебе любив. Прощай і будь щаслива з…"
— Афганістан? — поцікавився гравер.
— Я плачу і за мовчання, — відповів бородань. — Будете багато знати — зовсім посивієте, — він кивнув на сріблясто-сиву зализану голову гравера.
Безногий нічого не відповів, раптом згадавши, що у нього в руках телефонна трубка. Він приклав її до вуха і крикнув:
— Ти мене чуєш?
— Ну!
— Не нукай! Одягай свої капці, чи що там ти носиш, і одна нога там, а друга тут!
— У мене немає часу, — відповіла трубка.
— А в кого він є? Той, хто працює, ніколи не має часу, а той, хто байдики б’є, — не знає куди його подіти…
— Я байдики не б’ю.
— Займаєшся онанізмом! Кидай свою підзорну трубу й не підглядай, бо матимеш на горіхи! А отим молодятам у будинку навпроти я ще покажу, як день і ніч займатися коханням. Бач, роботу знайшли! Ніби їм ночі мало. Ти що, знову витріщився у вікно? Облиш негайно, а то скоро й ліве око з орбіти вилізе.
— Ну, добре, добре… Скільки можна мораль читати? Ви б їм краще почитали…
— Прочитаю і їм, якщо й далі тебе від роботи відволікатимуть. Знайшов професію… Наглядач… Зв’язки з Росією порвали… Тепер де тих тюрем набереш… А поки свої збудуємо, то й забудеш, що то таке каліграфія.
Гравер поклав трубку й глянув на молодого бороданя. Очі його світилися словами: "Ну, як я дав?!" Юнак сказав:
— Отже, із стажистом, бачу, домовилися?!
— Стажист — мій син!
— Мене це не цікавить. Мене цікавить лист! Пишіть звичайним пером. У вас є таке перо?
— У нашому універмазі все є! Чого нема на прилавках — знайдемо в підсобках!
— Зараз друга. Гадаю, вам дві години для двох десятків слів вистачить?
Гравер кивнув головою, не відриваючи очей від листа.
— Ви не те читаєте. Писати вам доведеться ось це, — показав бородань на записку, де невідомий звертався до дівчини Галі. — А почерком ось цим, — показав на листа, в якому той самий невідомий писав до мами.
— Все зрозуміло, — відповів гравер. — Не треба розжовувати. Чим писати?!
— Я вже казав — пером. Звичайним пером! — повторив бородань. Він раптом витяг із задньої кишені ножа й натиснув на кнопку. Ніж вистрілив гострим лезом. Гравер ледь помітно здригнувся, але й вигляду не подав, що його охопив страх.
— Писатимеш пером і ось ще цим. — Бородань присунув до себе маленьку фарфорову чашечку — очевидно, для кави — і полоснув по пальцю ножем. Кров затемніла на місці порізу. Він стиснув долоню і червона рідина повільно почала скапувати у фарфорову посудину.
— Можете починати, поки не засохла. Ну! — глянув бородань на гравера. Гравер сидів блідий, як мрець.
— Ви що, крові не переносите? Чи боїтесь?
— Я важко переношу кров. Після операції…
— Уявіть, що це червона туш. Тушшю пишете! Тушшю! Тушшю!
У голові гравера шуміло: "тушшю, тушшю", у скронях бився пульс. Бородань узяв ручку, сам вмочив перо у кров і мовчки подав його граверу.
Той почав писати: "Дорога моя Галинко!"… — проте рука не слухалася його. Літери виходили ніби й такі, як у листі, але були якісь спотворені, скалічені… Хоча загалом скидались на почерк оригіналу.
Поступово літери почали вирівнюватися, слова ставали чіткішими і більш схожими на каракулі, надряпані бороданем.
Бородань зазирнув граверу через плече і промовив:
— Коли хвилюєтесь, — правдивіше виходить. Він також хвилювався, коли писав.
— Хто він?! — вихопилося у гравера, який зразу ж і пошкодував про своє запитання. Знав наперед, що бородань може відповісти: "Не твоє діло. Узяв зелененькі й краще мовчи". Та молодик, тримаючи правою рукою долоню лівої, з якої цівкою струменіла кров, відповів:
— Друг написав коханій перед смертю. А я той лист загубив… Вкрали разом з дипломатом. Ось і відновлюю в пам’яті зміст листа, а ви відновіть почерк оригіналу. Я вас дуже прошу. В ім’я товариша. Загиблого товариша.
Гравер підвів очі й глянув на бороданя. Той дивився на нього відкритим поглядом голубих очей. "Начебто говорить щиро", — подумав гравер і в черговий раз вмочив перо у кров відвідувача.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Вона була ще зовсім молода. Давно змирилась зі смертю сина. Незнайомець, який так несподівано підійшов до неї, коли вона стояла біля рідної могили, був, здалося їй, саме тим, кого вона чекала все життя. Він зупинився позаду неї, тримаючи в руці червону троянду, і вона, відчувши усім своїм єством, що за її спиною хтось стоїть, повернулась і глянула великими очима на нього згори вниз. Він тихо привітався, схиливши перед нею свою вже сиву голову.
— Прийміть мої найглибші співчуття, — стиха мовив невідомий, прочитавши ще раз напис на дешевому пам’ятнику з гранітної крихти, і напруживши мозки, визначив вік покійника, віднявши роки дня народження від дня смерті.
— Йому ще не виповнилося й двадцяти!
— Так. Усього місяць! Рівно місяця не вистачило, щоб відзначити двадцятиріччя.
— У вас ще є діти? — запитав він, поклавши троянду до підніжжя пам’ятника.
— Дякую вам, — сказала вона. — Ні, в мене більше немає дітей.
— Я вас тут бачу вперше. Я з тридцять другого сектора. У мене там донька похована. Донечка і дружина. Загинули в автомобільній катастрофі. На моїх очах. Солдат нас розбив. Стажист. Виїхав на головну, не пропустивши нас… Врізався на повному ходу. Я дивом уцілів і вижив. — Він показав на костура. — 3 того часу й накульгую.