Ворон

Дрозд Владимир

Він помер серед зими, в січневі морози, а напровесні душа його вселилася в старого чорного ворона, що жив у пущі. То було солодке, тремтке пробудження після ночі, що її започаткувала смерть: шерех сухого торішнього листу, повів вітру, що лоскотав воронові пір'я, стрекіт сороки в березняку, гомін дрібного птаства внизу, у гущавині лісу, скрики журавлів на болоті, ласкавий доторк сонця до більмаків на очах, що все прозорішали. Вершину дуба розгойдував вітер, і воронові здавалося, що разом з ним вигойдується весь світ. По тому він підняв повіки, і ярка небесна синь хлюпонула в очі, йому аж запаморочилося в голові, в тій сині пливло рожевувате сонце, смаковите, звабливе, сонце, яке хотілося дзьобнути. Ворон справді дзьобнув його і вхопив прохолодного весняного вітру. А сонце попливло далі, ніби дражнилося. Ворон відпустив гілку дуба, змахнув крильми і кинувся навздогінці. Він піднявся високо в небо, але сонце висіло так само далеко; зате він побачив унизу ліс, вощисто-зелену безкраю просторінь з голубими ополонками виповнених водою боліт і рудими плямами дубняка, який досі не вдягся в нове листя, а хизувавсь торішнім дрантям. Високий політ майже не вимагав зусиль. Ворон лише ворушив час од часу крильми, аби його не віднесло далеко від пущі, і довго шугав у піднебессі, впиваючись дозвіллям, вільгістю і легкістю, яких Грицькова душа не знала за людського свого буття. З того життя у криївках пам'яті зостався лише біль, тягар старого немічного тіла і хиткі, повні почвар та перестрахів присмерки, коли душа вбиралася в нову личину.

Ворон розпростер крила і з високості ковзнув униз, виписуючи над пущею коло за колом; і стільки нових радісних відчуттів дарував цей вільний лет, це ширяння в блакиті, що ворон, очамрілий від зворушення, захвату, широко розкрив дзьоба і тріумфуюче гукнув на весь ліс:

– Ка-а-а-р-р-р!..

Весну і літо до пізньої осені він прожив у лісі, то шукаючи собі харчу на галявинах, де його п'янив густий медвяний дух квітів, то шугаючи в небі; а найбільше він полюбляв сидіти на дубі, що вбрався в кучеряве зелене листя, зорити своїми видкими очима довкола, насолоджуватися самотиною й тишею, спочиваючи по земному життю, що, як йому здавалося, все віддалялось і мерхло, наче вогнище, полишене пастухами в степу. І навіть коли зосеніло та пронизливий студений вітер запанував у пущі, обшмуглюючи дерева, коли птаство покинуло ліс, полинувши у вирій або ближче до людських осель, де було ситніше, а в пущі самі дятли били в стовбури старих сосон, наче на сполох, ворон не залишив свого дуба, лише ночами опускався нижче, в сухозлотицю листя, де було затишніше.

Одного ранку, прокинувшись, він відчув на пір'ї тягар, буцім незнаний дбайливець завинув його у повсть; обтрусившись, він почув, як шерхотить по сухому листу сипкий сніг. Ворон злетів над лісом, аби зігрітися. Дерева проступали чіткими чорними контурами на сліпучо-білому насті, ніби чорні борозни на толоці. Ворон довго шугав угорі, звикаючи до нового виду своєї домівки.

Відтак опустився на вершину дуба і застиг, стріляючи зірким оком униз, на галявину, до якої так звик за своє вороняче буття. Вивільнена від листу й трави, припорошена снігом, галявина в своїм новім образі нагадувала воронові щось давне, хвилювала й бентежила Грицькову душу. Раптом йому зачервонілося в очах, червоне на білому, і в пам'яті його, заколисаній солодким маревом вільного й безтурботного спочинку, що його Грицько заслужив у долі трудним життям людським на землі, свавільно проступила лісова дорога, сани з оберемком рудої болотянки, з сокирою, пилкою та жмутом вірьовок, сани, що їх волочила лісовою дорогою виголодніла коняка, а за саньми підбігцем, аби зігрітися, його Параска в чунях і глибоких, клеєних сільським майстром з трофейної червоної гуми, бахилах. Ворон кинув оком убік, на осичник, що рябів віддаля, побачив ту дорогу, вузьку та в'юнку, що стелилася по зимовому лісі, ніби лінія долі по людській долоні, і вибігала на галявину. Тепер ворон побачив і пень дуба, що його досі застив молодий дубняк, який розрісся довкола. Пень був низький, ледь випинався з землі, вони спиляли дерево якомога ближче до кореня, аби стачило на підвалини хати від покуття до мисника. Було те скоро по війні, щойно він вернувся з фронту, а може, двома-трьома роками пізніше, хата падала, і лісництво дозволило їм спиляти дуба. Вони швидко вхекалися, пиляючи, і Параска зняла куфайку та накрила нею спину коняці, що все тремтіла з холоду, желібаючи болотянку.

Другого дня вони приїхали по окоренка парою вироблених волів, і поки доволокли його через ліс, луги та село до хати, так вбилися, що Параска захворіла...

Ворон змахнув крильми і шугонув у небо, тікаючи від спогаду, від галяви, по білому озеру якої, здавалося, досі плавали їхні тіні, від колишнього земного життя, сама згадка про яке вертала йому задавнений біль. Але чим вище він здіймався на своїх чорних лискучих крилах, що владно розсікали морозне повітря, тим більше відкривалося його гострозорим очам; з піднебесся він бачив усю, від голови до хвоста, змійку лісової дороги, змійку, хвіст якої танув у неозорості лугу. Картаючись з власної слабкодухості, ворон ворухнув крильми і повільно поплив над лісовою дорогою, маючи на думці добутися узлісся і понад болотом, що оперізувало пущу, вернутися на галявину. Тепер він вгадував навіть видолки, порослі осичником та вільхою, де їхній поїзд застрявав у заметах; воли безсило борсалися по черева в сипкому снігу, потріскували голоблі саней, а домашні санчата, що на них лежав край окоренка, діставали вузьким полоззям землі, рвали вірьовки і виковзували на узбіччя. Тоді він підважував колоду дубовим кілком, а Параска в цей мент спішила сунути санчата під край окоренка. Од натуги йому червоніло в очах, ліс відривався від землі і червоними пасмами плив по зеленіючому небу, а Параска, здавалось, незграбно й довго бабралася закляклими руками, і коли нарешті дуб важко опускався на санчата, Грицько разом з нелюдською напругою видихував довгу і злу лайку...

Під вороном уже сіріло рідколісся, що дотикалося лугу, і він подумував, виписавши півколо, повернути до пущі, де почувався вільним від земних пут і щасливим у невагомості безтурботного дозвілля, як раптом у пам'яті йому зблиснув і засвітився ясний літній день. То був один з найсвітліших його земних спогадів, хоч і йшлося про час скоро по смерті Параски.