— І-і-й!..
Либонь, "стій" кричала людина. Кричала вже механічно, не розуміючи, що її все одно не чутно. А якщо й було трохи чутно, то це не впливало.
Кінь носив. Переляканий грудкою, чи кущиком, чи, може, дійсно якимсь випадковим і теж переляканим звіром, молодий норовистий кінь носив просто полем, ріллею. Він не падав, не ламав собі ніг, не скручував шиї тільки завдяки інстинктові, тонкій тваринній чутобі, що позасвідомо і вчасно підказувала, куди ступити, і позасвідомо оберігала.
Переслідуваний уявою чогось невеличкого, чорного, що незмінно й скрадливо котилося збоку, сполоханий до одуру, він увесь час завертав убік, щоб уникнути зустрічі. І він не помічав.
Не помічав цього й їздець. Прикипівши до коневої спини, їздець в думках своїх тільки благав лиху долю, щоб не трапився який рів, чи яр, чи інша перепона. В думках він був готовий стрибнути. Він напевне стрибнув би, коли б це трапилось йому вдень, а не такої темної й буряної ночі.
Як павук, що, зігнувши лапи, на всю силу цупко тримається, хоч вітер гойдає тонку павутинку, так і він, охопивши вузлуватими ногами коня, на всю силу стискав його, міцно тримався, мов за життя.
З досвіду знав: скоро тварина зірвалась і не встигли одразу стримати, то найкраще дати їй волю одбігати, одхекати свій паморочний острах. Та й що тепер міг він подіяти, як не віддатись на волю буремних сил і ждати, щоб, принаймні, в останню хвилину зловчитись, врятуватись.
Одне найбільше турбувало: щоб то не заєць перебіг дорогу. Якщо заєць — добра не жди.
Завертаючи, весь час завертаючи, кінь врешті дзвінко ударив копитами. Була знову рівна, утерта, лунка від морозу дорога. Вітер рвонув, зібгав, перекошлав цю коротеньку тишу, що дозволила почути дзенькіт копит, і, надолужуючи, зняв довкола ще нестримніший клекіт. Але добре відчувалось, що під копитами твердий ґрунт.
Кінь, потрапивши на нього, вже не збочував. Кінь навіть почав збавляти завзяття. Здавалось йому, що на твердій дорозі він може почувати себе безпечніше: невеличке, хиже, вертке не посміє ступити на дорогу. Він, зменшуючи розгін, похропував, мотав головою, роздував боки в частому дихтінні і тремтів безперервно, збурено тремтів. Ще його страх не минувся.
— О... а! О... а! — говорив щось їздець і пробував лагідно похляскати по шиї.
І саме тоді, як їздець трохи перехилився, готуючись зіскочити, коневі видалось, що невеличке, хиже, вертке знову скрадається до них, хоче підскочити, перебігти дорогу.
Кінь сполохано кинувся вбік, гайнув навмання.
Як і минулого разу, ледь утримався на ньому їздець. Як і минулого разу, різко шарпнув вудилами, а потім вудилами роздирав рота, кричав, намагався стримати —дарма, дарма.
Хіба міг кінь послухатись, коли йому геть стуманіла голова, притупились всі відчуття, крім відчуття самозахисту?
Хіба міг він спинитись, коли ярим оком своїм помічав, що хиже, чорне, вертке все ж таки котиться, запопадливо котиться й хоче наздогнати?
Він тікав. Він знову чимдуж ухилявся в один бік.
Так догнався він до якоїсь улоговини, повернув різкіше, інстинктивно обминаючи крутий спад, а коли під ногами відчувся спад рівніший, дав ногам своїм волю впрост через улоговину.
Так долетів до високої стіни, що несподівано повстала з темряви, але, не розуміючи, що то залізничний насип, злякався ще більше й шарахнувся.
Промайнули повз них якісь будинки, дерева — либонь, хутори, — але до краю натягнені вудила не могли стримати скаженого льоту.
Виросла, нарешті, їм назустріч гора, невідома гора, що її вже кінь не сполохався, не обминав, а засліплено кинувся перемагати.
Гора була чимала, спадиста, і кінь борзо сіпався, пружно поривався.
Вже підупадав на силах, але не переставав п’ястися вище й вище. Не знав, скільки тієї висоти, але конче хотів добутися верху.
В запамороченні, у відчаї проступало єдине спрямування, єдине бажання: щоб там, куди він на тяжку силу пнеться, знайти нарешті спасенний захисток. Не тільки бажання, але й надія. Не тільки надія, але й певність — пряма, тваринна певність, що так має бути, мусить бути.
Злетівши на гору й пробігши рівниною ще трохи, він уявив собі, повірив, що страшне лишилося ген-ген позаду, внизу, і почав притишувати запал. Він відчував велике знесилля і спрагу.
Згодом перейшов на рись, потім на тихшу рись, ще тихшу. За якусь хвилину раптом стало легше — зіскочив їздець.
Кінь одбіг трохи, нерішуче зупинився.
Зупинився й вітер. Потім спробував знову дико затанцювати. Але, хоч як прикладав свого хисту, підбиваючи, викликаючи, заохочуючи, на коня це не впливало. Вже освоївся кінь. Збайдужений втомою, вже не сприймав.
У нього кружляло в очах, пересохло в горлі. Часто й високо роздувались боки. Коли обережно підійшов їздець і доторкнувся долонею до захеканих грудей, кінь відчув, що груди геть мокрі. Відчув також під дотиком долоні своє власне тремтіння.
Ще д’останку не минувся страх.
їздець розумів. Йому теж не минулась смертельна тривога, але коневі був він вдячний: адже не спіткнувся кінь, не впав, не скалічив, не вбив.
— Коська! Ось... а! О... а! — вітер не давав почути, проте відчути вдячну ніжність міг кінь з ласкавих і щедрих дотиків.
Підібравши повіддя, їздець поволі рушив уперед.
Іти було важко. Доводилось ріллею. Вітер валив з ніг. Ще й кінь, ступаючи ліниво, занадто витягнув шию, опинався.
Тепер їздець відчув холод, зрозумів, що в цьому сум’ятті розстебнувся під коміром його дубленик і спритний вітер встиг добре прошити одіж. Він став за вітром і коли, впорядкувавши одіж, хотів був далі рушати, близько перед собою побачив високу чорну постать. Неподалець бовваніла така ж сама висока й чорна постать. Ліворуч теж.
На другому кроці впізнав він тополі. А ще по кількох кроках, перехопившись через невеличкий рівчак і ступивши на твердий, утертий ґрунт, він упізнав, що це стара алея під колишнім панським маєтком і що це так званий П’ятигорів шлях.
Стало веселіше: тепер хоч знав, де він, Наступної ж хвилини радість вщухла, бо вже зміркував, що звідси додому буде добрий десяток гонів.
Навпростець, саме так, як сюди він потрапив, це мало бути значно ближче.
Але вертатися не міг він в той самий лихий спосіб — доводилось тільки шляхом, попід П’ятигори.