У лютому того року він вирішив, що почекає до Четвертого липня[34]; якщо до того часу не скидатиметься на те, що справи розвертаються в інший бік, він просто прогуляється до сусідів, сяде там на якогось "гончака" і подивиться, на що воно там схоже на півдні, у Флориді.
Але в наступні п'ять місяців дивним чином щось на кшталт процвітання прийшло до його бару, який усередині було пофарбовано чорним та золотим і прикрашено опудалами птахів (брат Елмера Кьорті був таксидермістом-аматором, що спеціалізувався на птахах, і Елмер успадкував його колекцію, коли той помер). Раптом замість націджувати за вечір шістдесят кухлів пива й наливати хіба що чарок з двадцять чогось міцнішого, Елмер почав націджувати вісімдесят кухлів, а міцного наливати сотню… сто двадцять… подеколи сто шістдесят порцій.
Його клієнтура була молодою, ввічливою, майже винятково чоловічою. Чимало з тих чоловіків ексцентрично одягалися, але часи були такі, що ексцентричність в одязі все ще залишалася майже нормою, і року десь до 1981-го Елмер Кьорті просто не усвідомлював, що майже всі його завсідники ґеї. Якби від нього про це почули мешканці Деррі, вони б насміялися, кажучи, що Елмер Кьорті, либонь, вважає їх лиш учора народженими — але його слова були б цілком щирими. Як той чоловік зі зрадливою дружиною, він виявився практично останнім, хто про це дізнався… а на той час, коли таки дізнався, його це вже не турбувало. Бар заробляв гроші, і, хоча в Деррі було ще чотири прибуткових бари, "Сокіл" був єдиним, у якому буйні клієнти не трощили регулярно весь інтер'єр. Там не бувало жінок, за яких варто було б битися, це по-перше, а ще ці чоловіки, педики там вони чи ні, схоже, знали секрет, як ладити один з одним, якого не знали їхні гетеросексуальні колеги.
Щойно дізнавшись про сексуальні преференції своїх завсідників, Елмер раптом почав усюди чути зловісні історії про свій "Сокіл" — ці історії гуляли містом уже роками, але до 1981-го Кьорті їх просто не чув. Як йому відкрилося, до найбільш ентузіастичних оповідачів таких історій належали чоловіки, яких навіть на аркані туди неможливо було затягнути, боялися, що в них руки повідсихають, чи ще щось. Проте саме такі здаються втаємниченими у всякого роду секретну інформацію.
Судячи з тих історій, будь-якого вечора можна було зайти до бару й побачити там, як чоловіки танцюють упритул, тручись членами просто на танцмайданчику; як чоловіки взасос цілуються за шинквасом; як чоловіки смокчуть у туалетах. А десь у задній частині закладу нібито існує якась кімната, куди йдеш, якщо бажаєш провести час на "Вежі Влади" — там чекає кремезний здоровило в нацистській уніформі, одна рука в нього аж по плече намазана вазеліном і він радо тобою заопікується.
Насправді ж нічого з цього не було правдою. Коли до "Сокола" заходили спраглі з автостанції випити пива чи якогось коктейлю, вони там зовсім не помічали нічого проти звичайного — багато парубків, авжеж, але це не різнилося від тисяч інших простонародних барів по всій країні. Клієнтура була ґейською, але ґей не є синонімом дурника. Хто з них бажав трохи ексцентричності, той їхав у Портленд[35]. Хто бажав багато ексцентричності — ексцентричності в стилі "Шомпола" або ексцентричності в стилі Пекського "Здоровила"[36], — той їхав аж до Нью-Йорка або до Бостона. Деррі було маленьким містом, Деррі було містом провінційним, і ґеї маленької деррійської спільноти дуже добре розуміли, під якою тінню вони існують.
Перед тим як того березневого вечора 1984 року з'явитися в "Соколі" з Ейдріаном Меллоном, Дон Хагарті ходив туди вже роки два чи три. До того Хагарті був гравцем широкого поля, який рідко з'являвся з тим самим партнером більш як півдесяток разів. Але під кінець квітня навіть для Елмора Кьорті, котрий дуже мало таким цікавився, стало очевидним, що у Хагарті з Меллоном тривалі стосунки.
Хагарті працював креслярем у якійсь інженерно-проектувальній фірмі у Бостоні. Ейдріан Меллон був вільним автором, який публікувався будь-де й абиде, де тільки йому вдавалося: в журналах авіакомпаній, церковних журналах, регіональних журналах, недільних випусках газет, еротично-літературних журналах[37]. Він працював над романом, а втім, це, певне, було несерйозно — він почав працювати над ним ще на третьому курсі коледжу, а то було дванадцять років тому.
У Деррі він приїхав, щоб написати статтю про Канал — таке редакційне завдання він отримав від "Новоанглійських путівців", глянсового журналу, що раз на два місяці видавався в Конкорді[38]. Ейдріан Меллон прийняв це замовлення тому, що зумів вичавити з "Путівців" видаткових грошей на три тижні, включно з проживанням у гарному номері деррійського готелю "Таун Хаус", а весь потрібний йому для статті матеріал зібрав, либонь, днів за п'ять. Упродовж решти двох тижнів він, можливо, зміг би набрати достатньо матеріалу ще на чотири статті для якихось інших регіональних видань.
Але за ці три тижні він запізнався з Доном Хагарті, і, замість того щоб після закінчення свого дармового тритижневого перебування тут повернутися назад у Портленд, він знайшов собі невеличку квартиру на Кошут-лейн[39]. Там він прожив лише півтора місяці. Потім він з'їхався з Доном Хагарті.
8
Те літо, розповідав Хагарті Гарольду Ґарденеру та Джефу Рівзу, було найщасливішим літом у його житті — він мусив би бути обачним, казав він; він мусив би розуміти, що Бог підкладає килимок під таких хлопців, як він, тільки для того, щоб висмикнути його з-під їхніх ніг.
Єдине, що трохи засмучувало, це занадто пристрасне захоплення Ейдріана їхнім містом. Він придбав собі майку з написом: "У МЕЙНІ НЕПОГАНО, А В ДЕРРІ ЧУДОВО!" Він мав куртку з символікою, шкільної команди "Деррійські тигри". І звичайно ж, той капелюх. Він запевняв, що знайшов нарешті атмосферу енергійну й творчо живильну. Мабуть, у цьому щось було: він уперше ледь не за весь останній рік дістав з валізи свій напівзабутий роман.
— І дійсно почав над ним працювати? — перепитав Ґарденер, насправді тим не переймаючись, лише щоб підбадьорити Хагарті.
— Так, він гнав цілими сторінками. Він казав, що нехай у нього вийде жахливий роман, але він більше не буде жахливим незакінченим романом. Він сподівався дописати його до свого дня народження, у жовтні. Звісно, він не розумів, яким Деррі є насправді. Він гадав, ніби розуміє, але він не прожив тут достатньо довго, щоб відчути душок справжнього Деррі. Я повсякчас йому пояснював, але він не слухав.