— Сюзано…
— Послухай мене, Біллі. Бери гроші й біжи. Ти молодий і сильний. Саме такі їм подобаються. От приїдеш ти туди, і перше, що вони зроблять, це позбавлять тебе самоповаги, а потім і здатності прописати пряму лінію від пункту А до пункту Б. А понад те, що не менш важливо, вони вхоплять тебе за яєчка. Ти пишеш, як дорослий, але ти всього лише хлопчак з високим лобом.
— Я мушу поїхати.
— Чи це набздів тут хтось? — парирує вона. — Мабуть, що так, бо вочевидь чимсь тхне.
— Але ж поїду. Я мушу.
— Господи Ісусе!
— Я мушу забратися з Нової Англії, — він боїться того, що прозвучить наступним — це як оголосити прокляття, але він у неї в боргу. — Я мушу забратися з Мейну.
— Чому це, заради бога?
— Не знаю. Просто мушу.
— Ти зараз розповідаєш мені щось правдиве, Біллі, чи просто оце балакаєш як письменник?
— Правдиве.
Під час цієї розмови вони лежать у ліжку. У неї маленькі, як персики, груди. І так само, як персики, ніжні. Він дуже її кохає, хоча не таким коханням (вони обоє це розуміють), яким мусило б бути кохання в істинному сенсі цього слова. Вона сідає, зібгавши у себе в пелені простирадло, і закурює сигарету. Вона плаче, але він сумнівається, чи знає вона насправді, що він про це знає. То просто блиск такий в її очах. Буде тактовно про це не заговорювати, отже, він і не говорить. Він не кохає її коханням в істинному сенсі цього слова, але сповнений величезного, як гора, замилування нею.
— Тоді їдь, — каже вона, повертаючись до нього, сухим, діловим тоном. — Дзвякни мені, коли відчуєш себе готовим, і якщо все ще матимеш силу. Я приїду й попідбираю залишки. Якщо там бодай щось залишатиметься.
Кіноверсія "Чорних порогів" називається "Ковбаня Чорного Демона", і на головну роль вибрано Одру Філіпс. Назва жахлива, але сам фільм виявляється доволі добрим. І єдиною частиною його, яку він втрачає в Голлівуді, виявляється його серце.
— Білле, — знов озвалася Одра, витягуючи його зі спогадів. Він зрозумів, що вона вже вимкнула телевізор. Кинувши погляд крізь вікно, він побачив, що шибки пестить туман.
— Я поясню все, наскільки це можливо, — почав він. — Ти на це заслуговуєш. Але спершу зроби для мене дві речі.
— Гаразд.
— Зроби собі ще чашку чаю і розкажи мені, що ти про мене знаєш.
Зачудовано на нього поглянувши, вона пішла до креденса.
— Я знаю, що ти з Мейну, — сказала вона, наливаючи собі чай зі сніданкового чайничка. Сама була не з Британії, але в її вимову пробралася ота крайкувата англійщина — наслідок тієї ролі, яку вона грала у "Мансарді", фільмі, на зйомки якого вони сюди й приїхали. Це був перший Біллів оригінальний кіносценарій. Також йому було запропоновано режисерський дебют. Слава Богу, він відхилив цю пропозицію; зараз його від'їзд спаскудив би справи нанівець. Він розумів, що вони казатимуть, уся команда. Біллі Денбро зрештою показує свою істинну суть. Черговий сраний письменник, божевільніший за сортирну мишу.
Знає Бог, зараз він і почувався божевільним.
— Я знаю, що в тебе був брат, і ти його дуже любив, а також, що він помер, — продовжувала Одра. — Я знаю, що ти виріс у місті, яке називається Деррі, переїхав у Бенгор приблизно роки за два після того, як помер твій брат, а коли тобі було чотирнадцять, переїхав у Портленд. Я знаю, що твій тато помер від раку легень, коли тобі було вже сімнадцять. І, навчаючись у коледжі, ти написав бестселер, коли ще жив на стипендію і підробітки на текстильній фабриці. Це, мабуть, здалося дуже дивним для тебе… така зміна статків. Зміна перспективи.
Вона повернулася до його боку кімнати, і тоді він побачив це на її обличчі: усвідомлення існування прихованих прогалин між ними.
— Я знаю, що через рік ти написав "Чорні пороги" і приїхав до Голлівуду. А за тиждень до початку зйомок ти познайомився з однією дуже розгубленою жінкою на ім'я Одра Філіпс, яка хоч трішечки розуміла, через що ти пройшов — через скажену декомпресію, — бо за п'ять років до того вона звалася й була просто Одрі Філпот. І та жінка потопала…
— Одро, не треба.
Вона не відривала від нього очей.
— Ох, чому ж ні? Давай розповімо правду, осоромивши диявола. Я потопала. Я відкрила для себе "попери"[191] за два роки до того, як зустріла тебе, а потім, через рік, я відкрила кокс, і той виявився ще кращим. Трохи "поперу" вранці, кокс удень, вино ввечері, валіум перед сном. Одрині вітаміни. Забагато важливих інтерв'ю, забагато добрих ролей. Я була так схожа на героїню якогось з романів Жаклін Сюзенн[192], що це було аж кумедно. Ти знаєш, що я думаю тепер про ті часи, Білле?
— Hi.
Так і не відриваючись від нього очима, вона сьорбнула чаю і усміхнулась:
— То було, немов бігти по хіднику в Лос-Анджелеському міжнародному. Второпав?
— Ні, аж ніяк ні.
— Там рухомий хідник, — сказала вона. — Приблизно зі чверть милі завдовжки.
— Я знаю той хідник, — сказав він, — але не второпаю, що ти маєш на…
— Просто стій на ньому, і він тебе донесе аж до пункту видачі багажу. Але, якщо хочеш, можеш там не просто стояти. Можеш по ньому йти. Або бігти. І тобі здаватиметься, ніби ти просто прогулюєшся, або робиш звичну пробіжку підтюпцем, або біжиш як звичайно, або щодуху робиш спринтерський ривок — неважливо, — бо твоє тіло забуває, що насправді ти робиш те, що перевищуєш ту швидкість, з якою вже рухається сам хідник. Ось тому в них там, перед кінцем, є оті знаки: "УПОВІЛЬНІТЬСЯ" та "РУХОМИЙ ХІДНИК". Коли я зустріла тебе, я почувалася так, ніби щойно збігла з кінця того хідника на нерухому підлогу. Ось тут я, а моє тіло десь за дев'ять миль попереду моїх ніг. У такому випадку неможливо втримати рівновагу. Рано чи пізно впадеш просто долілиць. От тільки я не впала. Тому що ти мене підхопив.
Вона відставила свій чай і закурила, очі її так і не відривалися від його очей. Він встиг відзначити, як у неї дрижать руки, тільки за миттєвим тремтінням вогника запальнички, котрий майнув спершу вправо від кінчика сигарети, а потім вліво, перш ніж знайшов ціль.
Вона глибоко затягнулася, потім випустила реактивний струмінь диму.
— Що я знаю про тебе? Знаю, що ти нібито все тримаєш під контролем. Це я знаю. Схоже, що ти ніколи не поспішаєш хильнути наступну чарку або встигнути на якусь зустріч чи вечірку. Ти уявлявся впевненим у тому, що все це нікуди не дінеться… коли тобі чогось такого захочеться. Ти повільно балакав. Гадаю, це почасти через ту мейнську протяжну балачку, але здебільшого це суто твоє. Ти був першим чоловіком з усіх, кого я там зустрічала, який наважувався говорити повільно. Мені самій довелось уповільнюватися, щоб тебе слухати. Я дивилася на тебе, Білле, і бачила того, хто ніколи не біг по тому хіднику, бо знав, що той і так донесе, куди треба. Ти виглядав абсолютно не торкнутим усім тим голлівудським нарцисизмом й істерією. Ти не винаймав собі "роллс", щоби проїхатися по Родео-драйв суботнім надвечір'ям на машині якоїсь гламурної орендної компанії, але з власними іменними номерами. Ти не мав власного прес-агента, який би просував статейки у "Вераєті" чи в "Голлівудський репортер". Ти ні разу не показався в шоу Карсона[193].