6
НАЗОВНІ /10:54 РАНКУ. 31 ТРАВНЯ 1985 РОКУ
— Заждіть, — хекнув Білл. — Дайте… передихнути.
— Дай тобі допоможу, — знову сказав Річі.
Вони полишили Едді біля Павучого лігва, і ніхто з них не хотів про це згадувати. Та Едді помер, а Одра була досі живою — принаймні формально.
— Я сам, — ледь вимовив Білл, хапаючи ротом повітря.
— Давай без цього лайна. Тебе ще йобаний серцевий напад вхопить. Дай поможу, Великий Білле.
— Як твоя г-голова?
— Болить, — сказав Річі. — Не забивай мені баки.
Білл неохоче передав її Річі. Могло бути й гірше, адже Одра була високою і її нормальна вага була сто сорок фунтів. У "Мансарді" вона мала грати роль молодої жінки, яку взяв у заручники психопат з межовим розладом особистості, який вважав себе політичним терористом. Через те, що Фредді Фаєрстоун хотів спершу зняти сцени на горищі, Одра сіла на сувору дієту з курятини, тунця й домашнього сиру й втратила двадцять фунтів. Та прочвалавши з нею чверть милі (або ж півмилі, або три чверті милі — хтозна), він думав про ті сто двадцять фунтів уже як про двісті.
— Д-дякую, ч-ч-чувак, — сказав він.
— Прошу. Далі будеш ти, Скирте.
— Біп-біп, Річі, — озвався Бен.
Попри все Білл вишкірився. То була втомлена усмішка, і довго вона не протрималась, однак навіть слабка посмішка — то краще, аніж жодної.
— Куди далі, Білле? — спитала Беверлі. — Вода шумить гучніше, аніж раніше. Мені б не хотілося тут потонути.
— Прямо, а тоді ліворуч, — сказав Білл. — Мабуть, нам краще трохи пришвидшитись.
Вони йшли темрявою ще з півгодини. Білл показував шлях, і вони звертали то праворуч, то ліворуч. Шум води наростав, поки вона не почала гуркотіти навколо них лячним "Долбі стерео". Ведучи одною рукою по вогкій стіні, Білл намацав наступний поворот, і зненацька вода побігла його черевиками. Потік був мілким та прудким.
— Дай мені Одру, — сказав він Бенові, який уже гучно сапав. — Далі за течією.
Бен обережно передав її Біллу, і він спромігся перекинути її через плече, немов пожежник. Аби ж вона запручалася… поворухнулася… зробила бодай щось.
— Як там із сірниками, Бев?
— Лишилося мало. Мабуть, з півдюжини. Білле… ти знаєш, куди йдеш?
— Гадаю, що т-т-так, — мовив він. — Ходімо.
Слідом за ним вони завернули за ріг. Вода запінилася навколо його кісточок, тоді здійнялася до гомілок, а далі ще вище, до стегон. Гуркіт води знизився до постійного басовитого ревіння. Їхній тунель тремтів без упину. Деякий час Білл гадав, що потік стане надто сильним, аби й далі йти, не стишуючи ходи, та тоді вони проминули впускну трубу, з якої в тунель лився потужний струмінь води, — він зачудувався з його біловодої сили — і потік дещо послабився, хоча вода й продовжувала здійматись. Вона…
"Я ж бачив, як вода лилася з тої труби! Бачив!"
— Г-г-гей! — скрикнув він. — Народ, ви щось бачите?!
— За останні п'ятнадцять хвилин дещо розвиднилось! — гукнула йому Беверлі. — Білле, де ми?! Ти знаєш?!
"Гадаю, що так", — мало не сказав він.
— Ні! Ходімо!
Йому здавалося, що вони наближалися до того місця, де Кендаскіґ бігла в бетонному руслі — до Каналу… до того відрізка річки, який пірнав під центр міста й виходив на поверхню в Бессі-парку. Та звідкись у тунель потрапляло світло, світло, і певна річ, що там, де Канал біг під містом, ніякого світла не було. Та однаково ставало дедалі видніше.
У Білла почалися серйозні проблеми з Одрою. Справа була не в потоці (він послабився), а в глибині. "Ще трохи, й доведеться пускати її плавом", — подумав він. Ліворуч від себе він бачив Бена, праворуч — Беверлі, а трохи повернувши голову, можна було помітити Річі позаду Бена. Підлога тунелю зробилася дивною: здавалося, що тепер вона була встелена якимсь брухтом, схожим на цеглу. А попереду з води стирчало щось, схоже на ніс тонучого корабля.
Бен почвалав до нього, тремтячи в холодній воді. На нього попливла розбухла коробка з сигарами. Він відштовхнув її і вхопився за штуку, яка стирчала з води. Його очі розширились. Це була якась здоровенна вивіска. Він міг прочитати "АЛ", і одразу ж під цими літерами було "МАЙ". Раптом він здогадався.
— Білле! Річі! Бев! — він засміявся від здивування.
— Що там, Бене?! — крикнула Беверлі.
Схопившись за ту річ обома руками, Ден штовхнув її. Заскрипіло — то один кут вивіски шкрябнув стіну тунелю. Тепер можна було прочитати наступне: "АЛАДДІН" і над цим — "НАЗАД У МАЙБУТНЄ".
— Це афіша "Аладдіна", — сказав Річі. — Як…
— Вулиця обвалилася, — прошепотів Білл.
Очі його широко розчахнулися. Він подивився в кінець тунелю. Попереду було ще світліше.
— Що, Білле?
— Що за хуйня тут трапилася?
— Білле? Білле? Що…
— Усі ці риштаки! — белькотів Білл. — Усі ці старі дренажні колодязі! Трапилася ще одна повінь! І, гадаю, цього разу…
Піднявши Одру вище, він побрів далі. Бен, Бев та Річі рушили за ним. П'ять хвилин по тому Білл звів очі й побачив небесну блакить. Він дивився крізь тріщину в тунелі, яка бігла його стелею далі, розширяючись до сімдесяти футів. На поверхні води було чимало островів і архіпелагів: купи цегли, хвіст седану "Плімут" з відкритим багажником, з якого лилася вода, паркувальний стовпчик, що прихилився до стіни, наче п'яниця — його циферблат показував "ПОРУШЕННЯ".
Іти стало майже неможливо: міні-гори здіймалися й опускалися з нерівномірними інтервалами, ніби припрошуючи: "Зломи гомілку!" Вода м'яко обтікала їхні пахви.
"Це вода зараз сумирна, — думав Білл. — Та якби ми були тут на дві години раніше, навіть на годину, на нас би чекав найкрутіший у світі водний атракціон".
— Великий Білле, це що за херня така? — спитав Річі.
Він стояв ліворуч від Білла — він дивився на стелю, і м'язи на його обличчі розслабилися від зачудування. "От тільки це ніяка не стеля, — подумав Білл. — Це Головна вулиця. Принаймні колись була".
— Гадаю, що більша частина деррійського центру зараз пливе Каналом до Кендаскіґу. І зовсім скоро потрапить до Пенобскоту, а потім — до Атлантичного океану, і хай пиздує. Річі, допоможеш мені з Одрою? Не думаю, що зможу…
— Звісно, — сказав Річі. — Атож, Білле. Без проблем.
Він взяв у Білла Одру. На світлі він міг роздивитися її краще, ніж би йому того хотілося: її блідість маскували, та не повністю ховали бруд з нечистотами — вони замастили її лоб та кіркою вкривали щоки. Її очі були так само розплющені… широко розплющені й позбавлені будь-якого виразу. Волосся висіло довгими вологими пасмами. Вона могла бути одною з тих надувних ляльок, які продавали в нью-йоркській "Коморі насолоди" або на гамбурзькому Ріпебані[800]. Єдиною відмінністю було її повільне, рівномірне дихання… яке могло б бути посіпуванням механізмів, ото й усе.