"От тепер вони йдуть, — подумав він. — Авжеж, тепер уже йдуть. І хто ж з'явиться після того, як вони заберуться звідси? Хто?"
Коли санітари, які спокійно сиділи у своїй кімнаті, поки над їхніми головами заливався дзвінок, позаскакували в палату, Майк заплющив очі й почав молитися, щоб усе скінчилося. Він просив, щоб вони зараз були десь під містом, просив, щоб у них було все гаразд, просив, щоб вони поклали цьому кінець.
Він не точно знав, кого він благав… та однаково молився.
13
ПІД МІСТОМ / 6:54 РАНКУ
— З н-ним в-в-все г-гаразд, — нарешті сказав Білл.
Бен не знав, скільки вони так простояли, тримаючись за руки. Йому здалося, що він відчув, як щось від'єдналося від них, від їхнього кола — відлетіло, а потім повернулося. Та він не знав, де воно (якщо воно взагалі існувало) побувало, що зробило.
— Точно, Великий Білле? — перепитав Річі.
— Т-т-так, — Білл випустив їхні з Беверлі руки. — Та ми м-маємо з цим покінчити якомога шв-швидше. Хо-ходімо.
Вони пішли далі. Періодично Білл та Річі запалювали сірники. "У нас навіть пукавки ніякої немає, — думав Бен. — Та так і має бути, хіба ні? Чудь. Що значить це слово? І чим Воно було, чим було насправді? Яким було фінальне обличчя Воно? І ми поранили Воно, хоча й не вбили. Як нам це вдалося?"
Вони йшли залою (тунелем цей прохід уже не назвеш), і вона дедалі збільшувалася й збільшувалася. Звуки кроків котилися луною. Бен згадав той сморід, міцний сморід звірячої клітки. Він усвідомив, що сірники були вже не потрібні: з'явилося світло — химерна люмінесценція, що сяяла дедалі сильніше. У тій болотистій заграві його друзі скидалися на ходячих мерців.
— Попереду стіна, — мовив Едді.
— Я зн-зн-знаю.
Серце в Бенових грудях почало розганятися. У роті з'явився кислий присмак, голова занила. Він почувався наляканим і повільним. Він почувався жирним.
— Двері, — прошепотіла Беверлі.
Так, ось вони. Колись, двадцять сім років тому, вони могли пройти в них, усього лише схиливши голову. Тепер їм треба буде зігнутися навпіл або ж повзти рачки. Вони виросли, і якщо їм потрібен остаточний доказ, то це був саме він.
Здавалося, до точок на його шиї та зап'ястках, в яких зазвичай намацують пульс, прилинула гаряча кров; серце тріпотливо застукотіло в незлагодженому ритмі. "Серце-горобець", — подумав він ні з того ні з сього й облизав губи.
Яскраве зеленаво-жовте світло лилося крізь шпарину під дверима, воно струменіло з дірки в замку вихлястим променем, який на вигляд здавався таким цупким, що його можна різати ножем.
На дверях був знак, і знову в тій дивній емблемі кожен з них побачив щось інше. Беверлі — Томове лице. Білл — відтяту голову Одри, яка витріщилась на нього моторошним, звинувачувальним поглядом. Едді — вишкірений череп, що завис над двома схрещеними кістками, символ отрути. Бен — Генрі Баверза. Річі ж угледів бородате обличчя переродженого Пола Баньяна з примруженими очима — погляд убивці.
— Білле, а нам стане сил? — спитав Бен. — Ми подужаємо?
— Я н-не зн-зн-знаю.
— А що, коли двері замкнені? — кволим голоском промовила Беверлі.
Томове обличчя насміхалося з неї.
— Н-ні, — сказав Білл. — Т-такі м-місця н-н-ніколи не з-замикаються.
Він торкнувся дверей напруженими пальцями — цього разу йому довелося нагнутися — і штовхнув їх. Вони розчахнулися, і звідти ринуло хворобливе жовто-зелене світло. На них війнуло смородом зоопарку — паскудний, огидний живий запах минулого, що стало теперішнім.
"Котись, колесо", — зненацька подумав Білл і обвів друзів поглядом. Він став цапки. Беверлі рушила слідом, а за нею Річі, потім — Едді. Бен рухався останнім, і в нього мороз пішов шкірою, коли він торкнувся старезного бруду на підлозі. Він проліз крізь прохід, звівся на ноги, і в дивному сяйві вогню, що повзало скрапливими кам'яними стінами, наче змії зі світла, останній пазл пам'яті став на місце, з такою силою, наче в мозок врізався психічний таран.
Він зойкнув, відсахнувся, одна руда скинулася до голови, і йому сяйнула перша безладна думка: "Не дивно, що Стен наклав на себе руки! О Господи, чому і я цього не зробив?!" На обличчях інших Невдах він побачив той самий прибитий вираз — суміш жаху та усвідомлення. Останній ключ повернувся в останньому замку.
Беверлі заверещала, вхопившись за Білла; Воно мчало вниз шовковими фіранками Його павутини, жаский Павук з місця поза часом і простором, Павук, якого не могли уявити навіть безумні в'язні з найглибших надр пекла.
"Ні, — відсторонено думав Білл, — не Павук, та Воно не вихопило цю подобу з нашої уяви — просто це форма, яку зумів підібрати людський мозок, форма, що бодай наближалася до
(до смертевогнів)
того, чим би Воно не було насправді".
Воно було п'ятнадцять футів заввишки й чорне, як безмісячна ніч. Кожна з лап Воно була завтовшки з ногу культуриста. Його вибалушені, лихі очі сяяли в орбітах, наповнених хромовою рідиною; вони нагадували рубіни. Зазублені хеліцери відкривалися й закривалися, відкривалися й закривалися, і на долівку з них пасмами сочилася піна. Закляклий від екстатичного жаху, балансуючи на межі з цілковитим божевіллям, Бен дивився на це так спокійно, як може бути тільки в центрі торнадо. Мимоволі він відзначив, що та піна була живою: вона скрапувала на смердючу бруківку й ховалася в тріщини.
"Та Воно інше, у Нього є власна форма, і її майже видно, як силует працівника кінотеатру, який пропливає екраном під час показу, інша форма, та я не бажаю Його бачити, прошу Тебе, Боже, не показуй мені Воно…"
Та це не мало жодного значення, чи не так? Вони бачили те, що бачили, і Бен зрозумів, що Воно було ув'язнене в цій останній подобі, подобі Павука, у байстрючому образі, який не належав жодному з них. І саме з таким Воно вони боротимуться — до скону, якщо потрібно.
Істота нявчала й вищала, і Бен упевнився, що чує вереск Воно двічі — в голові, а тоді, через мить, вухами. "Телепатія, — подумав він. — Я читаю Його думки". Тінь Воно приплюснутим яйцем бігла стародавніми стінами твердині, Його лігва. Тіло потвори вкривала груба шерсть, і Бен побачив, що Воно мало жало — таке довге, що, наче спис, могло простромити цілу людину. Прозора речовина скрапувала з того вістря, і Бен помітив, що вона також була живою: подібно до слини, отрута заповзала в шпарини підлоги. Його жало, так… проте під ним живіт Воно химерно випинався, мало не волочився підлогою. Воно дещо змінило курс і помчало прямо до їхнього вожака — до Великого Білла.