— Що? — перепитав Едді.
— Пусте, — відказав він і нахилився, аби подивитись, об що він перечепився. Певне, якийсь корінець.
Та ні — то залізна кришка. Хтось її зіштовхнув.
"Ну звісно ж, — подумав Бен. — Ми. Двадцять сім років тому".
Проте до нього дійшло, що це маячня, ще до того, як він побачив блискучий, чистий метал, що прокреслював іржу паралельними рисками. Того дня станція не працювала. Рано чи пізно хтось мав прийти й полагодити насос, а по завершенню роботи покласти кришку на місце.
Він підвівся. Усі п'ятеро зібралися навколо труби й зазирнули всередину. Чулося приглушене крапання води. І все. Річі прихопив з кімнати Едді сірники, і ось він підпалив цілу коробку й кинув її в колодязь. На хвильку вони побачили вогкі стіни труби та мовчазну громаду насосного двигуна. І все.
— Певне, ляду вже давно зняли, — невпевнено сказав Річі. — Не обов'язково її від…
— Її відсунули зовсім недавно, — перебив його Бен. — Принаймні після того, як тут востаннє йшов дощ.
Він узяв у Річі ще одну коробку сірників, запалив один і присвітив свіжі подряпини.
— П-п-під кришкою щось є, — сказав Білл, поки Бен тріпнув рукою, згасивши сірника.
— Що? — спитав Бен.
— В-в-важко с-с-сказати. Щось с-с-схоже на якусь лямк-ку. По-поможіть мені з Pi-річі п-перевернути її.
Вони схопилися за кришку й перекинули її, наче велетенську монету. Цього разу вже Беверлі запалила сірника, і Бен підняв із землі жіночу сумочку. Тримаючи її за лямку, він показав її іншим. Беверлі махнула рукою, аби погасити вогонь, і поглянула в Біллове обличчя. Вона заклякла і стояла, поки сірник не обпік пальці, а тоді впустила його, тихо зойкнувши.
— Білле? Що трапилося? Щось не так?
Білл відчув, як у нього обважніли повіки. Він не міг відвести очей від потертої шкіряної сумочки з довгою лямкою. Зненацька він згадав пісню, яка грала по радіо в підсобці магазину шкіряних товарів, де він купив її для неї, — "Літня ніч у Саусаліто"[763]. Це була абсолютно негадана дивина. З його рота зникла вся слина, язик та піднебіння стали гладенькими й сухими, наче похромованими. Він чув цвіркунів, бачив світлячків і до нього долинав запах великої, порослої зеленню темряви — вони вийшли з-під контролю, і він подумав: "Це ще один фокус, ще одна ілюзія, вона в Англії, і ще один Його дешевий трюк, бо Воно налякане, авжеж, Воно може бути вже не таким самовпевненим, як тоді, коли прикликало їх назад, та й справді, Білле, отямся — скільки ще в світі є шкіряних сумочок із довгими лямками? Мільйон? Десять мільйонів?"
Можливо, й більше. Але така була лиш одна. Він купив її для Одри в магазині шкіряних товарів, коли з приймача в підсобці чулася "Літня ніч у Саусаліто".
— Білле?
На його плече лягла рука Беверлі й потрусила його — десь там, удалині, за двадцять сім років.
— Як звався той гурт, що співав "Літню ніч у Саусаліто"? Річі має знати.
— А, точно, — спокійно сказав Білл у налякане обличчя Річі, який дивився на нього широко розплющеними очима. Він посміхнувся. — "Дізель". Ось що значить згадати все.
— Білле, що сталося? — прошепотів Річі.
Білл закричав. Він вихопив у Беверлі сірники, запалив одного й висмикнув сумочку з рук Бена.
— Господи, Білле, що?..
Він розстебнув сумочку й перевернув її. Те, що з неї посипалося, було настільки характерним для Одри, що він навіть не зміг крикнути, бо йому забрало мову. Серед різного дріб'язку, на кшталт "Клінекс" і жувальної гумки, він побачив бляшанку м'ятних цукерок "Алтоїдс"… і оздоблену коштовностями пудреницю, яку їй подарував Фредді Фаерстоун, коли вона підписала контракт на зйомки в "Мансарді".
— Та-та-там моя дружина, — сказав він, упав навколішки й почав запихати її речі назад до сумочки.
Навіть не задумавшись про це, він змахнув з очей неіснуюче волосся.
— Твоя дружина? Одра? — вираз обличчя в Беверлі був шокованим, очі стали на півобличчя.
— Ц-ц-це її с-с-сумоч-чка. Її ре-речі.
— Господи, Білле, — пробурмотів Річі. — Такого не може бути. Ти ж знаєш…
Він знайшов її гаманець із крокодилячої шкіри. Розкрив його, показав решті. Річі запалив ще один сірник і подивився на обличчя, яке бачив у півдюжині фільмів. Фотографія на каліфорнійських водійських правах Одри була не такою ефектною, та цілком пізнаваною.
— Та Ге-ге-генрі мертвий, і Віктор із Ри-ри-ригайлом також… хто ж її с-схопив? — він зіп'явся на ноги, витріщаючись навкруги знавіснілим, пронизливим поглядом. — Хто її схопив?
Бен поклав руку йому на плече.
— Спустимось й з'ясуємо, га?
Білл подивився на нього, наче не розуміючи, хто перед ним, а потім його очі прояснилися.
— Т-так, — промовив він. — Е-е-едді?
— Білле, мені шкода.
— Ти м-можеш виліз-зти мені на с-спину?
— Колись міг.
Білл нахилився, і Едді правицею обійняв його за шию. Бен із Річі підсадили його і тримали, поки він не схрестить ноги в Білла на животі. Коли Білл незграбно перекинув ногу через край циліндра, Бен помітив, що очі в Едді міцно заплющені… і на хвильку йому здалося, що він чує, як наступає найбридкіше у світі військо, проламуючи собі шлях крізь хащі. Він озирнувся, очікуючи побачити, як ці троє виходять із нетрів, оповитих туманом, проте все, що він почув, — це торохкотіння бамбуку десь за чверть милі звідти. Їхні старі вороги померли.
Білл ухопився за грубий обід бетонного циліндра, намацав ногою перший щабель і почав обережно спускатися, щабель за щаблем, прут за прутом. Едді вчепився в нього смертельною хваткою, і Білл ледве міг дихати. "Любий Боже, її сумочка, як сюди потрапила її сумочка? Та гаразд, не зважай. О Боже, якщо Ти десь є і дослухаєшся до прохань, зроби так, щоб у неї все було добре, не дай їй постраждати через те, що ми з Беверлі вчинили сьогодні й одного літа, коли я був ще хлопчиком… а ще — це був клоун? Це Боб Ґрей її схопив? Якщо це він, то я не знаю, чи навіть сам Господь може їй допомогти".
— Білле, мені лячно, — прошепотів Едді.
Біллова нога торкнулася холодної стоячої води. Він опустився в неї, згадавши це відчуття й сирий запах, згадавши клаустрофобічне відчуття цього місця… і до речі, що тоді трапилося з ними? Як вони тоді наважилися спуститися в дренажну систему, у тунелі? Куди вони пішли, як потім вибралися на поверхню? Він досі нічого з цього не пам'ятав, і всі його думки були лише про Одру.