— Назвіться, будь ласка, — повторив, карбуючи кожне слово, Редімахер, і маленька миршавенька боягузка, яку виростив її батько, яку потім доглядав Том Роган, мало не прожебоніла: "Мене звуть Беверлі Марш, я зараз знаходжуся в деррійському "Таун Хаусі". Будь ласка, пришліть сюди містера Нелла. У нас тут мертвий чоловік, схожий на хлопчика, і ми дуже налякані".
— Я… Боюсь, що не можу назвати вам своє ім'я, — мовила вона. — Поки що не можу.
— Що вам про це відомо?
— Нічого, — шоковано відмовила вона. — Хто вам таке сказав? Господи Боже!
— Ага, ви завжди телефонуєте в бібліотеку о третій тридцять ночі, — гмикнув Редімахер. — Давайте без цього лайна, юна леді. У нас тут справа про напад, і, судячи з вигляду цього чоловіка, до світанку ми можемо мати на руках уже справу про вбивство. Тож я спитаю у вас ще раз: хто ви така й що вам про це відомо?
Беверлі заплющила очі, міцніше стиснула Біллову руку й промовила:
— Він може померти? Ви ж не просто кажете це, аби мене залякати? Справді може померти? Будь ласка, скажіть.
— Його дуже кепсько поранено. І якщо вас це не лякає, то даремно. А тепер назвіться і скажіть, чому…
Наче уві сні вона побачила, як її рука пливе повітрям й кладе слухавку на важіль. Вона озирнулася на Генрі й відчула такий гострий шок, наче її ляснули холодною рукою. Одне око Генрі заплющилося. Друге, виколоте, так само сочилося каламутною рідиною.
Здавалося, наче Генрі їй підморгує.
4
Річі зателефонував до лікарні. Білл посадив Беверлі на ліжко, поряд з Едді, і тепер вона дивилася у простір перед собою. Вона гадала, що заплаче, та сліз не було. Єдине, що билося в її голові — це бажання, аби хтось накрив Генрі Баверза. Той його погляд-підморгування їй геть не подобався.
За одну шалену мить Річі став репортером "Деррі Ньюз". Йому стало відомо, що на містера Майка Хенлона, міського бібліотекаря, сьогодні вночі було скоєно напад. Чи могла лікарня надати якісь відомості з приводу стану містера Хенлона?
Річі слухав і кивав.
— Так, розумію, пан Керпаскян — як правильно пишеться, з двома "к"? О, справді? Окей. А ви…
Він слухав, настільки поринувши у власну вигадку, що почав рухати пальцем, наче писав у нотатнику.
— Ага… ага… так. Так, розумію. Ну, в таких випадках ми зазвичай посилаємося на "джерела". А пізніше ми можемо… ага… точно! Те, що треба! — Річі добродушно засміявся і змахнув з лоба піт. Знову почав дослухатися. — Гаразд, містере Керпаскян. Так. Я… так, записав — К-Е-Р-П-А-С-К-Я-Н, точно! Це ж чехо-єврейське прізвище, так? Справді?! Дуже… незвичне. Так, авжеж. Добраніч. Дякую.
Він поклав слухавку й заплющив очі.
— Боже! — крикнув він грубим, низьким голосом. — Боже! Боже! Боже!
Річі замахнувся на телефон, наче хотів скинути його зі столика, та потім просто опустив руку. Він зняв окуляри й протер їх сорочкою.
— Він живий, та становище важке, — повідомив він. — Генрі розпанахав його, як різдвяну індичку. Один з ударів розрізав йому стегнову артерію, і в Майка ледве лишилося стільки крові, аби вижити. Він спромігся накласти джгут, і якби не це, медики знайшли б його вже мертвим.
Беверлі розплакалася. Вона ревіла, як дитина, затуливши обличчя обома руками. Деякий час у кімнаті чулися лише її хрипкі схлипи та часте, з посвистуванням, дихання Едді.
— Але Майк не єдиний, кого розрізали, як індичку, — врешті сказав Едді. — Генрі мав такий вигляд, наче побував у дванадцятираундовій м'ясорубці з Роккі Бальбоа[761].
— В-все ще хочеш зв-зв-звернутис-ся до по-по-поліції, Бев?
На нічному столику лежала упаковка "Клінекс", та зараз серветки злиплися й перетворилися на білу вогку масу посеред калюжі "Пер'є". Широким півколом оминувши Генрі, вона зайшла до ванної кімнати, взяла рушник і підставила його під холодну воду. Мокра тканина приємним дотиком зволожила її розпашіле, набрякле обличчя. Вона відчула, що знову може ясно мислити — не раціонально, проте ясно. Зненацька їй сяйнула впевненість, що раціональне мислення може виявитися для них смертельним. Той коп. Редімахер. Він був підозрілим. Та й чому б ні? Ніхто не телефонує до бібліотеки о пів на четверту ранку. Він подумав, що їй щось відомо про напад. І що б він вирішив, якби дізнався, що вона дзвонила з готельного номера, в якому лежав мрець із пляшкою, устромленою в кишки? Що вона й четверо інших незнайомців приїхали до Деррі за день до цього на зустріч старих друзів, а цей чувак раптом вирішив приєднатися? А вона б повірила на його місці? Хоч хтось повірив би? Звісно, вони могли б присмачити свою байку, додавши, що повернулися сюди, аби прикінчити монстра, який жив у каналізаційній системі під містом. Це б точно додало оповідці суворого, переконливого реалізму.
Беверлі вийшла з ванної й поглянула на Білла.
— Ні, — сказала вона. — Ні, я не хочу звертатися до поліції. Гадаю, Едді має рацію: з нами може щось трапитись. Щось смертельне. Та не в цьому річ, — вона обвела всіх поглядом. — Ми присягнули. Біллів брат… Стен… усі інші… а тепер ще й Майк. Я готова, Білле.
Білл подивився на інших.
Річі кивнув.
— Окей, Великий Білле. Спробуймо.
— Шанси в нас гірші, ніж будь-коли, — сказав Бен. — Нас на двоє менше.
Білл промовчав.
— Окей, — Бен кивнув. — Беверлі має рацію. Ми присягнулися.
— Е-е-едді?
— Гадаю, мене знову покатають на ліфто-плечах, еге ж? — слабенько посміхнувся він. — Якщо драбина на місці.
— Цього разу ніхто не жбурлятиметься камінням, — мовила Беверлі. — Вони мертві. Усі троє.
— То як, Білле, йдемо просто зараз? — спитав Річі.
— Т-т-так, — відповів той. — Га-гадаю, ч-ч-час іти.
— Можна дещо сказати? — зненацька поцікавився Бен.
Білл поглянув на нього і широко посміхнувся.
— Д-д-давай!
— Ви, народ, найкращі друзі, яких я тільки мав, — сказав Бен. — І байдуже, як це все обернеться. Я просто… ну, просто хотів, щоб ви це знали.
Він обвів їх поглядом, а вони серйозно, мало не врочисто поглянули у відповідь.
— Я радий, що згадав вас, — додав Бен.
Річі рохнув од сміху. Беверлі захихотіла. Наступної миті вони всі реготали, дивлячись одне на одного, як у старі часи, — попри той факт, що Майк потрапив до лікарні й, мабуть, помирав або вже помер, попри те, що в Едді була зламана (знову) рука, попри те, що надворі стояла темна ніч.