— Патова ситуація, — мовив Бен. — Вони не можуть спуститися, а ми не можемо вилізти.
— А м-ми й не по-повинні вилаз-з-зити, — тихо сказав Білл. — І ви ц-це з-з-знаєте. Ми не мали в-вилазити з са-самого по-початку.
Вони поглянули на нього скривдженими, переляканими очима. Ніхто нічого не сказав.
До них долинув голос Генрі:
— Гей ви, ми можемо так чекати весь день! — він намагався замаскувати лють під насмішку.
Беверлі відвернулася від них та подивилася в тунель впускної труби. Світло швидко тьмянішало, і багато вона не побачила — лише бетонний прохід, до третини наповнений стрімким потоком. Бев усвідомила, що відтоді, як вони туди спустилися, вода піднялася вище, адже насос був зламаний, і тільки дещиця води витікала до Кендаскіґ. Дівчинка відчула, як горло перехопила клаустрофобія, перетворивши його завше вологу поверхню на щось шорстке. Якщо вода підніметься зависоко, вони потопляться.
— Білле, що нам робити?
Він знизав плечима. І цим було все сказано. Атож, який у них був вибір? Померти в Пустовищі від рук Генрі, Віктора та Ригайла? Або на вулицях Деррі від чогось навіть гіршого? Вона чудово його зрозуміла — він знизав плечима не затинаючись. Так, їм краще самим піти до Нього. З'ясувати стосунки, як у вестерні. Так було правильніше. Чистіше. Хоробріше.
— Великий Білле, що то був за ритуал, про який ти розказував? — спитав Річі. — Той, з бібліотечної книги.
— Ч-ч-чудь, — відповів Білл із легкою посмішкою.
— Чудь, — кивнув Річі. — Ти кусаєш Його за язик, а Воно — за твій, так?
— Т-т-так.
— А потім розповідаєш йому анекдоти.
Білл кивнув.
— От дивина, — сказав Річі, задивившись у темну трубу, — жодного згадати не можу.
— І я, — озвався Бен.
У його грудях засів важкий, задушливий страх. Йому здавалося, що від того, аби сісти у воду й зарюмсати, як мала дитина (або просто збожеволіти), його втримували лише спокій та впевненість, які відчувалися в присутності Білла та… та Беверлі. Він би радше помер, аніж показав їй, який він нажаханий.
— Ти знаєш, куди веде ця труба? — спитав Стен у Білла.
Той похитав головою.
— А ти знаєш, де Його знайти?
Та сама відповідь.
— Ми відчуємо, як Воно буде поряд, — зненацька сказав Річі. Він зробив довгий, тремтливий вдих. — Якщо нам треба з Ним битись, не марнуймо часу. Ходімо.
Білл кивнув.
— Я п-п-піду перш-шим. Тоді Е-е-едді. Б-б-бен. Бев Ст-стен Б-бос Юр-ріс. М-майк. Т-ти в к-кінці, Р-річі. Т-т-тримайтеся за п-п-плечі того, х-хто йде пе-пе-перед вами. Буде те-те-темно.
— Вилазите чи як? — загорлав до них Генрі.
— Десь виліземо, — промимрив Річі. — Сподіваюся.
Вони сформувалися в процесію сліпців. Білл озирнувся, аби пересвідчитись, що всі зробили, як він велів. А тоді, схилившись трохи вперед, проти водного потоку, Білл Денбро повів своїх друзів у темряву — туди, куди мало не рік тому поринув човник, якого він зробив для свого братика.
Розділ 20
Коло замикається
1
ТОМ
Тому Рогану наснився збіса йобнутий сон. Сон, у якому він убив свого батька.
Частково він розумів, що це було маячнею, адже батько помер, коли Том був лише в третьому класі. Ну… можливо "помер" не зовсім годяще слово. Мабуть, тут краще підходило "вчинив самогубство". Ральф Роган змішав собі лужно-джиновий коктейль. Ви б сказали, що він випив на дорогу. Тома зробили умовним опікуном його брата й сестер, і коли з ними щось траплялося, його лупцювали.
Тож він не міг убити свого батька… та все одно, ось він, у цьому лячному сні — тримає щось, схоже на якесь невинне руків'я, біля батькової шиї… та тільки та колодка була зовсім не невинною, еге ж? На одному її кінці містилася кнопка, і коли натиснути на неї, з колодки вискочить лезо й встромиться в самісіньку батькову шию. "Не хвилюйся, татку, я не збираюся цього робити", — подумав він своїми сплячими мізками за хвильку до того, як його палець сягнув до кнопки й вигулькнуло лезо. Очі батька розчахнулися й витріщилися на стелю; його рот відкрився, і звідти почулося булькання крові. "Татусю, це не я! — закричав Томів мозок. — Це хтось інший…"
Він боровся зі сном, намагаючись прокинутися, та марно. У нього лише вийшло перескочити в інший сон. З дощу та під ринву. У цьому сновидінні він хлюпав, бредучи довгим і темним тунелем. Пекло розліноване подряпинами обличчя, боліли яйця. З ним був іще хтось, та він бачив тільки невиразні силуети. Все одно це не мало значення. Важливим було те, що десь попереду бігли якісь дітлахи. І вони мали заплатити. Їх треба було
(відлупцювати)
покарати.
Що б то не було за чистилище, смерділо там кепсько. Зверху лунко скрапувала вода. Його черевики й штани були геть мокрі. Малі гівнюки блукали десь там, у каналізаційному лабіринті, і, здається, вони гадали, що
(Генрі)
Том та його друзі загубилися, та вони ще подивляться, хто сміятиметься останнім,
(з тебе, ха-ха!)
бо в нього був ще один друг, авжеж, особливий друг, і цей приятель позначив їм дорогу цими… цими…
(Кулько-Місяцями! Муні-Балуні!)
штукенціями — великими, круглими й підсвіченими зсередини; вони сяяли таємничим світлом, як старомодні вуличні ліхтарі. На кожному перехресті висіли та гойдалися такі кулі, і на всіх були намальовані стрілочки, що вказували, куди повернути йому та
(Ригайлу з Віктором)
його невидимим друзям. І дороговкази мали рацію, о, так: він чув їх, до нього долинав плюскіт їхніх ніг та жебоніння голосів. Вони зменшували дистанцію, підбиралися ближче. А коли вони їх наздоженуть… Том глипнув униз і побачив, що й досі тримав викидний ніж.
Він на хвильку перелякався: це було схоже на ті божевільні астральні проекції, про які він читав у щотижневих таблоїдах, коли твій дух полишає тіло та вселяється в когось іншого. Форма його тіла здавалося інакшою, наче він був не Томом, а
(Генрі)
кимсь іншим, кимсь молодшим. Він запанікував і спробував виборсатися зі сну, а тоді до нього заговорив голос, приємний та втішний. Голос зашепотів йому до вуха: "Байдуже, коли це все відбувається; байдуже, хто ти. Важливо те, мій любий друже, що Беверлі тут, з ними, і знаєш, що? Вона бавилася дечим набагато гіршим за якусь там кляту цигарку. Знаєш чим? Приладом свого старого друзями, Біллі Денбро! Трахалася з ним! Так-такуськи! А той заїкуватий виродок був тільки радий! Одразу в неї пірнув! Вони…"