— Привітулі-привітулі, діля в те' як? — кричав Пеннівайз зі слухавки-маятника. — Привітулі, брудна дупуля! Привітулі,
4
КАНЗАС-СТРИТ, 12:20
— сказав Генрі Баверз. — Як діля, мала пизда?
Беверлі миттєво зірвалася на біг. Реакція була швидшою, ніж вони очікували, і вона могла б відірватися від них… якби не її довге волосся. Генрі схопив його за самі кінчики, шарпнув до себе. Він вишкірився їй в обличчя. Його подих був масним, теплим і смердючим.
— Як діля? — поцікавився Баверз. — Кудою це ти? Біжиш погратися зі своїми засраними дружбанами? У мене краща думка — відчикрижу тобі носа й примушу з'їсти. Як тобі таке?
Вона спробувала виборсатись. Генрі засміявся, смикаючи її голову туди-сюди. Ніж загрозливо виблискував на серпневому сонці.
Зненацька загудів автомобільний клаксон — довге, протяжне "бі-бііі!"
— Гей! Гей! Що це ви виробляєте? Ану відпустіть дівчинку!
То була бабуся за кермом доглянутого "форда" 1950 року.
Вона зупинилася біля узбіччя, перехилилася через вкрите рядном сидіння і визирала з пасажирського вікна. Вигляд її розгніваного, чесного обличчя вигнав з очей Віктора Кріса порожній, зачумлений вираз, і він нервово глипнув на Генрі.
— Що…
— Благаю! — пронизливо скрикнула Беверлі. — У нього ніж! Ніж!
Гнів старенької перетворився на суміш тривоги, подиву й страху.
— Що ви, хлопчаки, робите? Облиште її!
Через дорогу (Беверлі бачила це дуже виразно) Герберт Росс підвівся із садового стільця на ґанку, підійшов до билець і поглянув у їхній бік. Обличчя в нього було так само порожнім, як і в Ригайла Хаґґінса. Він згорнув газету, розвернувся й тихенько потупцяв у дім.
— Дайте їй спокій! — зойкнула старенька.
Генрі вишкірив зуби й зненацька кинувся до автівки, потягнувши за собою Беверлі. Вона спіткнулася, впала на одне коліно, та її тягли далі. Біль був нестерпним, нелюдським. Беверлі чула, як вириваються волоски.
Старенька скрикнула й панічно закрутила ручку, підіймаючи вікно. Генрі, так само волаючи, вдарив ножем, та лезо лише ковзнуло склом. Ступня жіночки зіскочила з педалі зчеплення — старий "форд" тричі скакнув уперед, вискочивши на узбіччя, і заглох. Генрі метнувся за авто, Беверлі волоклася за ним. Віктор облизав губи й роззирнувся. Ригайло насунув бейсболку на лоба й спантеличено длубався у вусі.
Бев на мить побачила сполотніле, нажахане обличчя бабці, а тоді стара вдарила долонею по кнопці замка з пасажирського боку, а потім зі свого. Двигун "форда" гаркнув і завівся. Генрі вибив чоботом задню фару.
— Забирайся, стара зсохла курво!
Запищали шини, і бабця з'їхала на дорогу. Зустрічна вантажівка вильнула, щоб уникнути її.-Засурмив клаксон. Знову розпливаючись у посмішці, Генрі повернувся до Беверлі, і вона заїхала ногою в кросівці прямісінько в його яйця.
Від болю посмішка на обличчі Генрі перетворилася на гримасу. Ніж вислизнув з руки й заторохкотів по хіднику. Його друга рука, що гніздилася на голові Беверлі, відсмикнулася, вирвавши ще один волосок (дівчинка скривилася), і він упав на коліна, хапаючись за пах. Вона побачила своє волосся на руці Генрі, і в ту мить весь жах перетворився на шалену ненависть. Вона сильно шморгнула носом і харкнула йому на голову навдивовижу здоровою шмарклею.
А тоді вона розвернулася й дременула геть.
Ригайло прочвалав за нею кроків зо три й зупинився. Вони з Віктором підійшли до Генрі, але той відштовхнув їх, зіп'явся на ноги, обома руками тримаючись за яйця, — це вже не вперше йому влучали в промежину того літа.
Генрі нахилився й підняв викидного ножа.
— …шли, — видихнув він.
— Що-що, Генрі? — занепокоєно перепитав Ригайло.
Баверз подивився на нього — його спітніле обличчя палало від болю й такої лютої, скаженої ненависті, що Ригайло відсахнувся.
— Кажу… піш… ли! — видавив Генрі й пошкутильгав услід за Беверлі, досі тримаючись за пах.
— Нам її вже не піймати, Генрі, — зніяковіло, мало не засоромлено промовив Віктор. — Бляха, та ти ледь на ногах стоїш.
— Впіймаємо, — просичав той. Його верхня губа задерлася й тремтіла в несвідомому собачому вишкірі. На лобі в нього повиступали горошини поту й котилися розпашілими щоками. — Ще й як впіймаємо. Бо я знаю, куди вона пре, — до Пустовища, до свої засраних
5
ДЕРРІЙСЬКИЙ "ТАУН ХАУС", 2:00 НОЧІ
друзів, — сказала Беверлі.
— Га? — Білл поглянув на неї.
Подумки він був далеко. Вони йшли, взявшись за руки. Мовчанка між ними була приємною, злегка зарядженою взаємною принадливістю. Білл почув лише останнє слово з того, що говорила Бев. За квартал від них крізь туман, що стелився близько до землі, світився "Таун Хаус".
— Кажу, що в мене не було ліпших друзів. Ви тоді були моїми найкращими приятелями, — вона посміхнулася. — Гадаю, в мене ніколи не було хисту знаходити друзів, хоча в Чикаго в мене є одна близька людина. Її звуть Кей МакКолл. Вона б тобі сподобалася.
— Мабуть, що так. Я й сам не дуже легко сходжуся з людьми, — всміхнувся Білл. — Тоді ми були разом, і цього було цілком д-д-досить.
Він побачив, що на її волоссі зібралися крапельки роси, і замилувався, як світло створювало навколо її голови німб. Вона серйозно поглянула йому в очі.
— Мені дечого бракує… — мовила Беверлі.
— Ч-чого саме?
— Твого поцілунку.
Білл подумав про Одру, і вперше до нього дійшло, як же сильно вона була схожа на Беверлі. Він замислився: чи не тому його привабило до неї, чи не тому він зважився запросити її на побачення під кінець голлівудської вечірки, на якій вони познайомилися? Білл відчув неприємний напад сумління… і обійняв Беверлі, свою подругу дитинства.
Її поцілунок був міцним, теплим і солодким. Він відчув, як його торкнулися її груди, відчув, як Беверлі притиснулася до нього стегнами… відсторонилася… і знову притулилася до нього. Щойно вона відсахнулася вдруге, Білл запустив обидві руки в її волосся й припав до неї. Беверлі відчула, як у нього з'являється ерекція, ахнула й пригорнулася до його шиї. Білл відчув її сльози, теплі й потайні.
— Ходімо, — промовила вона. — Хутко.
Він узяв її за руку, і вони подолали решту шляху до "Таун Хаусу". Вестибюль був старим, заставленим квітами й усе ще мав частину колишнього шарму. Оздоблення було в стилі "Лісоруб дев'ятнадцятого століття". У таку годину там нікого не було, окрім портьє, котрого було ледь видно у тьмяному світлі телевізора — він сидів у своєму офісі, закинувши ноги на стіл. Білл натиснув кнопку третього поверху. Палець у нього ледь тремтів од… збудження? нервів? провини? чи всього одразу? Йо, атож. Усе це й плюс божевільна радість та страх. Суміш не назвеш приємною, та нічого не вдієш. Він повів Беверлі до своєї кімнати, зніяковіло міркуючи, що коли він уже наважився на зраду, то вона має бути довершеним актом, який належить здійснити в його власному ліжку. Він спіймав себе на думці про Сьюзан Браун: вона була його першим літагентом, і то вона позбавила його цноти, коли йому було без кількох місяців двадцять років.