Вона поглянула на нього — мабуть, чекала, що він це скаже за неї. Та він промовчав. То було щось таке, що вона мусить вимовити сама й для самої себе, раніше чи пізніше. Брехня та самоомана стали баластом, який вона мусила скинути.
— Проте я його й ненавиділа, — випалила вона й на одну довгу мить судомно стиснула його руку. — Раніше я ніколи й нікому цього не казала. Мені здавалося, що, як промовити це вголос, мене вразить Божа блискавка.
— То скажи це ще раз.
— Ні, я…
— Ну ж бо. Болітиме, та воно задовго гноїлося у твоїй голові. Скажи це.
— Я ненавиділа свого тата, — промовила вона й безпорадно заплакала. — Я ненавиділа його, боялася його, ненавиділа його, для нього я ніколи не була хорошою дівчинкою, ніколи не була такою, як він хотів, тож я ненавиділа його, так, але й любила також.
Білл зупинив її і пригорнув до себе. Вона вхопилася за нього панічною хваткою. Сльози Беверлі зволожили його шию. Він не міг не думати про її тіло, таке стигле й пружне. Не бажаючи, щоб вона відчула його ерекцію, він трохи відсторонився… та вона знову притислася до нього.
— Того ранку ми були на Пустовищі, — сказала вона, — грали в квача чи в щось подібне. У щось невинне. І навіть про Воно не говорили — принаймні не тоді… Хоча був період, коли ми говорили про Воно мало не щодня. Пам'ятаєш?
— Так, — погодився він. — М-мало не щодня. Пам'ятаю.
— Було хмарно… і спекотно. Ми весь ранок програлися. Близько одинадцяти тридцяти я пішла додому. Хотіла помитися й з'їсти бутерброд або тарілку супу. А тоді повернутися до вас і бавитися далі. Батьки були на роботі. Та він був там. Він був удома. Він
2
НИЖНЯ ГОЛОВНА ВУЛИЦЯ. 11:30
жбурнув її через всю кімнату, щойно вона переступила поріг. У неї вирвався здивований зойк, який обірвався, коли вона врізалася в стіну так, що аж плече заніміло. Вона впала на витертий диван, дико озираючись. Двері до вітальні захряснулись. Перед ними стояв її батько.
— Я хвилююся за тебе, Бевві, — проказав він. — Іноді я дуже хвилююся. Сама знаєш. Я ж казав, чи не так? Атож, казав.
— Татусю, що…
Він повільно йшов до неї — сумний, задумливий, безжальний. Вона не хотіла помічати того невблаганного виразу, та він заполонив його обличчя, наче полиск на поверхні брудної стоячої води. Він замислено гриз кісточки своєї правиці. Одягнений він був у штани кольору хакі, а коли вона зиркнула на них, то побачила, що його чоботи лишають на килимі її матері брудні сліди. "Треба буде взяти пилосмок, — недоладно подумала вона, — і прибрати грязюку. Якщо буду в змозі. Якщо він не…"
То була твань. Чорна твань. Її розум збентежено перескочив на інше. Вона знову була в Пустовищі з Біллом, Річі, Едді та іншими. У Пустовищі було одне болотисте місце з подібною багнюкою — там, у байраку, ріс якийсь чагарник, білуватий, як кістка. Річі прозвав його бамбуком. Коли дув вітер, його стебла торохкотіли одне об одне, видаючи звук, подібний до гуркоту вудуїстських тамтамів. То невже її батько спускався в Пустовище? Невже її батько…
БАХ!
Його кулак описав широку орбіту і врізався їй в обличчя. Голова Беверлі відкинулася назад, стукнувшись об стіну. Він запхав великі пальці за пояс і поглянув на неї зі зловісно байдужою цікавістю. Вона відчула, як з лівого куточка нижньої губи в неї побігла цівка теплої крові.
— Я побачив, що ти дорослішаєш, — мовив він, і їй здалося, що він скаже ще щось, та він мовчав.
— Татусю, про що ти кажеш? — стиха спитала вона тремтячим голосом.
— Брехатимеш, Бевві, — я тебе до смерті відлупцюю.
З жахом вона помітила, що він дивиться не на неї, а на літографію від "Кар'єра й Айвза"[727] в неї над головою. Її розум знову перемкнуло, і тепер їй вже було чотири рочки, і вона сиділа у ванні з улюбленим блакитним корабликом та милом у формі Попая, а батько, такий великий та коханий, стояв навколішки в сірих саржових штанях і смугастій майці, з мочалкою в одній руці й склянкою помаранчевої шипучки в другій, милив їй спину й приказував: "Дай-но погляну в твої вушка, Бевві, може, там картопелька проросла? Була б гарна вечеря!" І вона чула, як хихотіла тоді, дивлячись вгору на його дещо обвітрене обличчя — тоді вона вірила, що воно залишиться таким назавжди.
— Я… я не брехатиму, татусю, — пробелькотіла вона. — Що трапилось?
У очах її з'явилися сльози, і батькова постать попливла, затремтіла, розшарувалася.
— Ти була в Пустовищі зі зграєю хлопців?
Їй перехопило подих; погляд знов опустився на забризкані грязюкою чоботи. Тією чорною, в'язкою грязюкою. Якщо вгрузнути в неї кросівкою або мокасином, то він там і лишиться… і Річі з Біллом гадали, що, коли йти далі, тебе затягне, як у грузький пісок.
— Я там іноді гра…
Бах! — знову шугонула вниз мозоляста рука. Вона зойкнула від болю й жаху. Той вираз обличчя й те, що він не дивиться на неї, також лякало її. З ним було щось не те. І йому тільки гіршало… Що, коли він зібрався її вбити? Що, коли
(та годі тобі, Беверлі, він твій БАТЬКО, а БАТЬКИ не вбивають свої ДОЧОК)
він утратив над собою владу? Що, коли…
— Що вони з тобою робили? Що ти їм дозволила?
— Що робили? Я не… — вона й гадки не мала, про що йшлося.
— Зніми штани.
Тепер вона нічого не розуміла. Його слова не мали для неї жодного сенсу. Вона намагалася здогадатися, що він має на увазі, та від цього її наче морська хвороба вхопила.
— Що… чому?..
Він замахнувся рукою — дівчинка відсахнулася.
— Знімай, Бевві. Мені потрібно пересвідчитися, що ти ціла.
Її мозок підкинув їй новий, ще божевільніший образ: вона знімає джинси, і одна нога відпадає, лишившись у штанях; вона намагається втекти від тата, стрибаючи на здоровій нозі, а він ганяється за нею, шмагає ременем і волає: "Я знав, що ти ушкоджена! Так і знав! Так і знав!"
— Таточку, я не знаю, що…
Рука знову полетіла вниз, та цього разу не ляпнула, а схопила. Його пальці боляче вп'ялися в дівоче плече, вчепившись у нього зі скаженою силою. Беверлі заверещала. Він смикнув її вгору. Вона стала на ноги, і тоді він уперше поглянув їй прямо у вічі. Дівчинка знову закричала від того, що розгледіла там. А там було… порожньо. Її батько зник. І Беверлі зненацька усвідомила, що полишилася на самоті з Ним — того серпневого ранку Воно було там, у її оселі. Не чулося густого, концентрованого зла, що вона відчула в домі на Нейболт-стрит півтора тижня тому — Його розбавляла людська природа її батька — та Воно було там, керувало його діями.