Та й узагалі — що таке сила? І що таке влада?
12
Протягом наступних двох тижнів не сталося нічого цікавого.
Деррі:
Четверта інтерлюдія
Ти продуєш,
Завше не виграють.
Ти продуєш,
Завше не виграють, чуєш мене?
Бо я знаю, гарнюня,
Бо бачу — сюди лихо прямує.
Джон Лі Гукер.[701] Ти продуєш
6 квітня 1985 року
Ось що я вам скажу, друзі й сусіди: я п'яний. У сраку п'яний. Житнє віскі. Пішов до "Спа Воллі", випив першу, потім подибав до магазину на Головній вулиці. Устиг якраз за півгодини, перш ніж вони закрилися, й купив квінту віскі. Я знаю, що я надумав.
Дешево напитися ввечері й дорого заплатити вранці. Тож ось він, п'янючий ніґґер, сидить у публічній бібліотеці після її закриття, з розгорнутою книжкою та пляшкою "Старий Кентуккі" по ліву руку. "Не бреши, хай диявол плаче", — казала моя мати, однак вона забула повідомити, що іноді не можна змусити містера Ратицю плакати, особливо якщо ти тверезий. Ірландці це знають, адже відомо, що вони — Божі білі ніґґери. І хтозна — може, вони на крок попереду?
До речі, щодо випивки й диявола. Пам'ятаєте "Острів скарбів"? Старого морського вовка з "Адмірала Бенбоу". "Ми завдамо їм поразки, Джекі!" Гадаю, старий уйобок навіть вірив у це. Налигавшись по самі вінця ромом або віскі, можна повірити в що завгодно.
Випивка й диявол. Окей.
Я іноді бавлюся думкою про те, скільки я протягнув би, якби справді опублікував деякі з цих записів, написаних пізніми ночами, якби посвітив брудною білизною Деррі. Бібліотека має таку собі раду директорів. Одинадцятеро людей. Серед них є один письменник — йому сімдесят років, і два роки тому в нього трапився інсульт, тож тепер на їхніх зібраннях йому щоразу показують, де надруковано його ім'я у брошурках з денними розпорядками… а ще іноді бачили, як він виколупує з волохатих ніздрів сухі кози й обережно кладе їх до вух, наче на зберігання. Інший член ради — нахабна жінка, яка приїхала сюди з Нью-Йорка за своїм чоловіком-лікарем. Вона постійно видає скорботні монологи про те, яке ж Деррі провінційне, як ніхто тут не розуміє ЄВРЕЙСЬКОЇ ДОЛІ, та про те, як жінки мусять їхати до Бостона, аби придбати спідницю, яку не соромно було б носити. Востаннє я розмовляв з цією анорексичною кралею без посередників на різдвяній вечірці, яку влаштовувала рада півтора року тому. На вечірці вона спожила чималу кількість джину й спитала мене, чи хтось у Деррі розуміє ЧОРНУ ДОЛЮ. Я теж встиг спожити чималу кількість джину й відповів: "Місіс Ґледрі, можливо, етнічність євреїв — велика таємниця, та ніґґерів розуміють у всьому світі". Вона похлинулася джином і відвернулася, крутнувшись так рвучко, що спідниця хилитнулась і майнули її трусики (не надто цікаве видовище — краще б на її місці була Керол Деннер!). Ось так закінчилася моя остання неформальна розмова з місіс Рут Ґледрі. Невелика втрата.
Інші члени ради походили від лісових магнатів. Їхня підтримка бібліотеки — це спокутування спадкової провини: вони зґвалтували ліси, а тепер опікуються книжками так само, як могло б заманутися змужнілому розпуснику подбати про байстрюків, яких він бездумно наплодив у молоді роки. То їхні діди й прадіди розсунули ноги лісів на північ од Деррі з Бангором та зґвалтували сокирами й кондаками[702] дівчат-незайманок у зелених сукнях. Вони різали, рубали, обсікали й не думали про зайве. Вони розірвали дівочу пліву тих могутніх лісів, ще коли Гровер Клівленд[703] був президентом, і довершили справу раніше, ніж у Вудро Вілсона трапився інсульт[704]. Ці сп'янілі бандити ґвалтували великі ліси, запліднюючи їх обрубаним гіллям та пеньками ялиць, і перетворили Деррі з млявого кораблебудівного містечка на галасливий хонкі-тонк[705], де салуни працювали 24 години на добу, а повії обслуговували клієнтів від смеркання до світання. Один старий лісоруб, Еґберт Тороґуд, котрому вже стукнуло дев'яносто три роки, якось розповідав мені про те, як відгойдав худющу хльорку в борделі на Бейкер-стрит (цієї вулиці вже не існує — на тому місці, де вирувала й гомоніла Бейкер-стрит, виріс тихенький спальний район для середнього класу).
"Лише тоді, як спустив у неї, мені доперло, шо вона лежить у малаф'яній калюжі з дюйм завглибшки. Ті вахлі вже мало не на драглі перетворилися. "Кралечко, — кажу, — ти шо, геть за собою не дивисся?" Вона глипнула туди й каже: "Якшо хочеш ше разок, то візьму свіже простирадло. Гадаю, в отій оно шафі, шо в калідорі, є два рядна. До дев'яти-десяти я ше дивлюсь, куди лягати, та після півночі пизда вже така заніміла, що в цей час могла б бути й в Елсворті[706] — геть не чую".Тож он яким був Деррі в перші двадцять із гаком років двадцятого століття — лише гармидер, бухло й трах. Щойно в квітні скресала крига й до самих заморозків у листопаді Пенобскот і Кендаскіґ були запруджені лісом. Бізнес помлявішав у двадцятих, коли скінчилася Перша світова, і без листяних дерев зовсім укляк у часи Депресії. Лісові магнати поклали гроші в бостонські та нью-йоркські банки, які вціліли після Краху[707], та полишили економіку Деррі напризволяще. Ці багатії поховалися у свої вишукані домівки на Західному Бродвеї та відправили дітей у приватні школи в Нью-Гемпширі, Массачусетсі та Нью-Йорку. А далі жили собі на відсотки та завдяки політичним зв'язкам.
Сімдесят із гаком років по тому, як Еґберт Тороґуд полюбився з доларовою шльондрою в спермозному ліжку на Бейкер-стрит, їхнє головування полишило по собі лише пустки в Пенобскоті та окрузі Арусток, а ще величні вікторіанські будинки вздовж двох кварталів на Західному Бродвеї… і, звісно ж, мою бібліотеку. Хоча слід зауважити, що той гарний народ із Західного Бродвею хутко забере в мене "мою бібліотеку" в ритмі джиги (навмисна гра слів), якщо я опублікую щось про "Легіон гідності", пожежу в "Чорній мітці", страту банди Бредлі… або про справу Клода Еру та "Срібного долара".
"Срібним доларом" називалась пивниця, і те, що можна було б назвати найхимернішим масовим убивством за всю історію Америки, трапилося там у вересні 1905 року. У Деррі ще є кілька ветеранів, котрі запевняють, що пам'ятають цей випадок, та я по-справжньому довіряю лише оповідці Тороґуда. Йому тоді було вісімнадцять.